Чтение онлайн

Мені треба було вчитися. Педіятрія ніколи не була моїм фахом, а немовлят я не розуміла, як пацієнтів. Мій фах інший. Проте тут я з цілим інтересом кинулась до книжок, шукаючи ради проти лиха. Не було іншого способу: наладнати годування груддю і штучне. Далі заборона входити в немовлячу — з цим теж приходилось тяжко боротись. Не зважаючи на тісноту сходились сюди мами. Вони чи то бавили чи годували дітей і сиділи годинами, балакаючи. Що вже діялось вечорами, як ми з сестрою пішли, то й не згадувати. Там приходили й батьки, переважно парубки від баверів — з цигаркою в зубах, з яблуком чи цукеркою для дитини. Незважаючи на сувору заборону і щільно закриті двері, вони діставались до приміщення ясел. Є ж паркани і мури, є вікна…

Тут, отже, два терени боротьби: оці нещасні матері й дирекція. Друга видалась значно легша до поборення. Так і було на письмі та інакше на ділі. Факт є, що як я довідалась в молочарні, молока ми діставали сорок літрів повного і двадцять збираного. За розрахунком повинно було вистачати не лише при розпускані, але й без того. Молоко тірольське, високовартісне. Коли я приходила до кухні, веденої чисто і зразково (до дитячої кухні була відряджена окрема робітниця, але німка), молоко варилось в мисках і було воно чудове. Кожух на ньому товстий, молоко, як сметана. Коли я приходила до ясел, мами тицяли мені пляшки з синявою водичкою та лаялись: он якою водичкою годують наших дітей! Що було робити? Я слідкувала за кухнею, молочарнею, матерями і цілим тим нещасним шляхом, яким ішло молоко. Та не було способу: по дорозі з кухні, товсте чудове молоко змінювалось у синяву вапняну воду. Може з часом я була б виловила людину і місце цієї перерібки. Натомість вирішила я, що розпускання молока непотрібне і зажадала його менше, але не розпускане. До розпускання я казала собі варити окремо мучку, грисік і розчин цукру за рецептами поданими в книжках, Зажадала я теж соків з городовини. Усе це на диво радо і згідливо мені давали з кухні.

У яслах я визначила на кожну дитину призначену кількість і якість. Не за старим шабльоном, а за вагою і віком. І що сталось? Величезна буча. Першого дня жінки мої розпорядження прийняли мовчки. Другого вибухнув бунт і буря, що примусило мене вернутись до старого способу годування. А це діялось так:

Досі, чи дитині було два тижні чи пів року вона діставала на себе повну пляшку молока. Як не доїла, то ввечорі з’їла це мати. Тепер прийшло на раз дві-три ложки (в обчисленні на грами) що три години і оце тицяючи мені таку дрібку харчу під ніс, матері кричали — то моїй дитині лиш стільки харчів? Ви хочете її заголодити, ви хочете її вбити! Чого там не кричалося! Аж гидко було слухати. Всілякі пояснення не вели до мети. Що молоко було нерозводнене — не вірили. Мушу сказати, що не вірила і я. Молоко було далеко не похоже на те, що я бачила в кухні. Та банда ошуканців давала те саме, що досі тільки в значно меншій кількості. Оглянувши молоко, я теж подумала, що жінки праві і що діти голодуватимуть на такій відживі. Разом з бунтом проти такого способу харчування заходив бунт і проти вітамінів. Мовляв цей сік спричинює пронос. Замість дати його дітям — вилили до каналу.

Проти усіх моїх зусиль недовірливі матері стояли твердим муром. Той мур я помітила зразу ж і, як я вище згадала, я сподівалась, що Таня допоможе мені його розбити. Далі через Катю й Улю, а ще більше через мої успіхи в ділянці охорони здоров’я матерів і дітей я надіялась здобути їхнє довір’я. Думаю, що помимо всього, я була б це зробила, якби мені довелось працювати довше.

Та тим часом було так. Зразу ж я взялась за боротьбу з цим муром неохоти і недовір’я. Щодня в полудень чи ввечорі я скликала мітинг, пояснювала свої розпорядження, просила, щоб ставили свої побажання і домагання. На лайку і крик я відповідала прихильно і переконливо. Повне недовір’я поволі стало робити місце холодній стриманості. Моя українська, галицька мова насторожувала їх проти мене. Вони ставились до галичан за більшовицькими поглядами, як до ворогів трудящих, німецьких наймитів і як ви хочете. Самі завжди яскраво підкреслювали своє радянське становище і приналежність. Це було вже те третє покоління, що забуло чи не знало кривд, яких Україна зазнала від більшевиків. Це була молодь вихована в комсомолі і колгоспах, що не знала нічого іншого і сліпо вірила словам пропаганди. Навіть не переконувало її достатнє й культурне життя на заході. Навіть те, що приїхавши сюди на «каторжну роботу» майже босі й обідрані, вони одягнулись в гарний одяг, шовкові панчішки і зробили собі «перманентну». Це все собі, а те, що там свої, а тут чужі — вороги й експлуататори трудящих, знову собі. Мене зачислювали до «них» — ворогів, бож платила лікареві дирекція. Щоправда платила вона і їм, та воно якось інакше.

Зараз же, на перших сходинах, я більшовицьким звичаєм розказала їм про себе: мовляв і мене примусом дали тут на працю. Але ж я дочка одного з ними народу і в мене немає інших бажань, як служити йому: їхнім дітям і принести їм здоров’я, покращення долі, наскільки зможу. Цю мою заяву зустріли тупою мовчанкою. Ні один усміх, ні одне привітне слово.

До гострих зударів між мною і «масою» приходило декілька разів. Зараз же в перші дні я розпорядила в полудневій порі вітрити ясла. Тірольське прекрасне, яскраве й тепле сонце гріло так, що можна було роздягненому вигріватись, хоча був початок лютого. Бліді дитячі личка аж просили його. Одначе вікна було по можности примкнено, а дітей дбайливо позакривано. Випадок хотів, щоб наступного дня прийшла зміна погоди, щось одне-друге дитя дістало простуду чи кашлянуло. В полудень мами заявили мені, що не дозволять відчинити вікно, мовляв, діти простуджуються. Я говорила про вартість сонця і свіжого повітря, та даремно: ключ до вікон пропав, нічим іх відкрити. Я зажадала, щоб ключ до завтра знайшовся, зате погоджуюсь сьогодні не вітрити, бо немає й так сонця. Завтра справді ключ знайшовся, але післязавтра зник остаточно і не помогли погрози про те навіть, що я піду до дирекції і скажу карати винуватих. Заявили: йдіть ви й так з ними, а не з нами, а діти не ваші, а наші, вам до них байдуже, як би і всі повмирали. А ми матері не дамо. Були як самки, як нерозумні звірі. Були то жінки що їх опановував материнський інстинкт, зовсім тваринний без крихітки розуму й надуми. Найпервісніше материнство. І були то разом жінки, яких якась сила тримала в темноті, завзятті й ненависті до всього, що з заходу. Я думала, що не довіряють тільки мені. Будучи в Іннсбруку зайшла до української книгарні і купила книжечку Ганьківського «Мати і немовля». Один примірник для Тані і другий для них. На радощах увійшла я в гуртожиток і вручила їм та просила читати голосно ввечорі по роботі. Того дня вони зійшлись, але заявили, що жодна з них не вміє читати по-українському. Тож читала Таня сама.

Наступного вечора, як тільки Таня розгорнула книжку, зачали хором співати й не допустили її до слова. Таке повторилось ще два вечори. Тоді я прийшла до них і гостро домагалась читання, пояснюючи, яка користь з книжки. На те оця товста, з насупленими бровами, Наташа, заявила:

— Наші мами повиховували по десяткові дітей і не читали нічого. Не хочемо й ми.

Я пояснювала про велику смертність і захворювання дітей. На те відповіла:

— Брехня. Я он яка виховалась. І без книжок. І вобще противні нам ваші книжки. Я ще вас навчила б як ховати дитину, не ви мене з ваших книжок.

Довелось і на цьому відтинкові поступитися…

А книжку я залишила поліжницям. Вони з нудьги прочитували.

Але було боляче. Було тяжко й гірко від їхньої тупої, як не ненависти, то неохоти. Були то такі самі люди, що Вересаєву [7] погрожували смертю. Тепер я стала розуміти книжку, яку читала яких двадцять літ тому. Що тепер жінки вилили вітаміни до каналу — то ще був малий промах.

Серед них визначалося троє. Худощава, така нервова Валя, яку я зустріла першого дня на станції: то був чорт, що своїм лайливим язиком піднімав усі ясла. Потім товста червонощока Наташа, з насупленими бровами. І Поліна, несповна розуму та зате спроможна вносити заколот. Від них ніколи не було спокою в цьому домі кари Господньої.

Як гірко мені було, але як разом з тим болем хотілось поконати усе те зло! Як хотілося з них зробити собі приятелів! Я любила їх так само сильно, як я ненавиділа режим, що їх виховав. І тому я прощала їм все і для їхнього добра я готова була на найбільшу посвяту.

Проте це боліло. Боліло ще більше тоді коли чужинки горнулись до мене, як до рідної, і мамою називали. Весела гречинка Марія, полька Врублєвська, що одинока серед них говорила по-польськи і дуже впадала за своєю нешлюбною дитиною, литовка, що горнулась до мене, як до рідної. Скільки разів чужинки з теплом і довір’ям горнулись до мене, мені ставало ще тяжче, ще болячіше за своїх. Але перед ними прийшлось поступатися. Тож поступалась я вимогами щодо вітрення, зміни відживи і саносвіти. Стоячи в боротьбі проти всього зла, я здавала собі справу з його причин і їм, головне, я постановила виповісти війну. Але не легка це була справа!

Було то село, чи робітничі мало освічені діти. Споконвіку там лікування було в руках бабок і знахорів — то була напів таємна, містична дія, в якій вплив лікуючого мав пануюче значення. Віра в його силу, в ліки, що подавав, заклинання й замовлювання грали найважнішу ролю, куди важнішу, як кілька таблеток, які міг би приписати лікар і може успішно. Лікар жив далеко в місті і до нього чи по нього їхали, коли вже нічого не помагало. І, ясне, що й він не міг помогти. Це тільки підтверджувало відношення села до властивої медицини. Говорилось: уже й до доктора їздили, й нічого не помогло — таке і по наших селах було часто. Проти негативного відношення села, проти домашнього лікування ми в Галичині боролися десятиліттями, зокрема дуже активно в час між обома війнами. Виклади, гігієнічні виставки, журнали видавані для народу й поширювані головним чином по селах несли освіту й разом з тим творили нове відношення села до медицини.

Що робили в цій справі у Східній Україні? Там де перебудова устрою разом з усіми лихами, які приносив комунізм, голодом, вимиранням, винищенням більше освічених людей вибивалася на перший плян. Правда, по селах були санітарні пункти але й до них приходилось їхати чи йти здалеку та ще не маючи своєї власної конячки. Ліків вони мали обмаль, і працювали в них люди заслані, так би мовити, примусово в глибокі нетрі людської нужди, далеко від шпиталів, клінік і лабораторій. Якби ж держава посилала в села пропагаторів гігієни, а не політичних пропагандистів, принаймні інколи, було б з того більше користі. Залишене на себе село, держалося старих, від віків закорінених, передсудів, поглядів і способу лікування. Бо й скажім, он, воші. Як було з ними боротися, коли хочби нафти й для свічення було скупо або зовсім не було? Залишалось вбивання для якого навіть не було часу. Ясно, що злидні, журба, страхіття, що тяжіли над селом обменшували навіть такий, хоч-би примітивний спосіб боротьби з паразитами. З свого боку Настка, чи Наташа були праві.

Корінь лиха був, отже, в устрою, для якого нищення людини було куди корисніше, як збереження, а разом з тим піднесення її освіти. Принаймні так було в часи між обома війнами. Проте пропаганда робила своє: цій людині постійно вбивали в голову, що корінь лиха є в капіталізмі, в контреволюції. Що джерелом його є захід. Роками-десятиліттями виховувано в людині ненависть до нього. Оце тепер цей капіталізм став для неї дійсністю. Вона слабо сприймала факт відносної свободи життя й думання та розмірного її добробуту в людини заходу. Зате гостро пережимала гітлерівські методи: винищування, табори, примусову працю, голодне харчування, усі поліційно-гештапівські людоненависницькі методи. Он представники цих методів — фабриканти-кровопійці, он службовці — їхні прислужники, як говорили «свої»: лакеї, підлабузники. Проти них стояла примусом вивезена маса: «ости». Ця маса ставила відпір своєю негативною поставою усьому, що походило від фабрикантів і їх «слуг» своїм гордим відношенням і чимось на зразок організованости. Та маса бачила гостро слабість цього режиму та вірила непохитно в його упадок. Так бо вчили дома. До того ж ця маса не була позбавлена і тепер політруків і провідників. Тут — це були чоловіки, що працювали на господарствах, що приходили легально або крадькома до фабрики, та поза її огорожі, допомагали дівчатам в усій тутешній харчево-вимінній справі. Разом з тим вони приносили вістки про поразку та відступ німців та запевнення — он, он наші прийдуть. З віддалі та з-поза меж зла «наші» видавались куди ліпші. Як говорила Зіна: в колгоспі вона вела щасливе життя, відробила приписаний час а потім мала його й для себе.