Чтение онлайн

Несподівано задзвонив телефон і перервав мої думки. Слідчий узяв трубку.

– Ага… ага… – Махов змовницьки підморгнув мені й почав писати на чвертці паперу. – Гарна новина, Анатолію, гарна. Спасибі, – поклав трубку і запитав мене: – Чув? Топчій подав голос, – загадково мовив і спохопився: – Ти пиши, пиши. Потім скажу.

Після такого повідомлення зовсім перехотілося згадувати. Проте примусив себе. Перечитав прізвища… Голова Малииівської сільради, пасічник Митутя – Бурбела, контролер Палига, рубачі Котов і Заваров… Працівники жеку, сусіди покійного Шеляга на вулиці Шолом-Алейхема, колишній шахтар дядько Тодось, начальник відділу кадрів заводу, де працював Шеляг, його товариші, фотограф Ламбуцький, слюсар Раптанов… Здається, все. Подав список Махову.

– Ого, тридцять три чоловіки! – здивувався Гліб. Поклав список у теку і простяг мені папірець: – Читай.

«Живуть у Вінниці: Страпатий Сидір Панасович і Баглай Катерина Андріанівна». Справді., Топчій на свій запит отримав важливі відомості. От лише Катерина Андріанівна… Часом не родичка Баглая Данила Євсагановича? Мо', двоюрідна сестра?

– Як, Арсене? – примружився лукаво Махов.

– Нема слів… – я розвів руками. – А де Тягун і Квач?

– У Вінниці й області не проживають, у нашій теж. Готуйся, поїдеш. Страпатий може багато розповісти. Ну і Баглай Катерина, – жваво, енергійно мовив слідчий.

– Коли їхати?

– Завтра-післязавтра. А сьогодні – в Щасливе, до матері Кодоли. Раптом вона щось згадає?

По обіді вирушили з Миколою Бунчуком до села Щасливого. Настрій у мене кепський. Опівнічна пригода спричинилася до неприємної розмови зі Скоричем. Втім, ризик – невід'ємна частка, мого повсякденного буття, і до нього я вже звик. Отож намагався не дуже перейматися. Минулося – і добре. Тепер слід бути обачнішим.

Перед від'їздом ми зо дві години аналізували справу: під різними кутами зору розглядали кожний наявний факт, свідчення. Одностайно зішлися на одному; пильну увагу працівникам Будинку колгоспника й підозрюваним Шалапусі, Зубовському і Раптанову. Шукати бороданя – відвідувача Личакова. Натрапити на слід Тягуна. Ось першочергові завдання. Наче й небагато, коли виклав їх на папері Махов. Але то для невтаємниченого у нашу роботу.

Гліб завважив, що зроблено вже немало і ми наблизились до злочинців, майже намацали їх, бо ж неспроста вчинено на мене замах. Вони серед тридцяти трьох чоловік, з якими я стикався. Тридцять три! Тепер почнуть їх пересівати, методично, прискіпливо, від дня народження до останніх місяців. А попереду ще зустріч із Страпатим і Баглай, Катериною у Вінниці.

Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

– Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? – поцікавився він.

– Жодного.

– А як мій колега?

– Toй шофер? Живий, пішло у нього на поправку.

Молостову стало краще – криза минула. Махов навідався до нього, розмовляв. Валентин розповів, як за опівніч грав у карти з грузинами, почув збуджене крякання качок і майнув надвір, до машини. Виліз на кузов – усе гаразд. Зібрався скочити на землю – і помітив біля сарая якісь постаті. Молостов тихцем наблизився до них і побачив спалахи ліхтарика, почув приглушені голоси. Шофер егейкнув, і відразу сліпучий промінь вдарив йому в очі, хтось кинувся на нього, вчепився у горло, почав душити… Відбиваючись, Молостов ухопив напасника за бороду, та нараз тіло пронизав гострий біль, і він знепритомнів…

– Кудою поїдемо: асфальтівкою чи полем і через пісок? – запитав мене Бунчук, коли нарешті ми вибрались з міста.

– Краще полем і лісом.

– Я так і знав, – посміхнувся він. – Мені теж набридає розпечене каміння.

Ми з'їхали на грунтівку, що петляла кукурудзяним ланом, рівну, хоч коти яйце. Вдалині мрів острівок золеного гаю. У кабіні повіяло свіжим прохолодним. повітрям із замахом трави, ніби навколо лежав луг. Поміж невисокими стеблами кукурудзи жаріли маки, мигтіли краплини чистих волошок. Оце б назбирати їх, подумалося мені, й принести сьогодні Ніні. Чомусь згадав Олю, як ми перепливли річку Лебідку і я ніс дівчину на руках…

Микола замугикав «Черемшину». Справді, серед врунистого, смарагдового роздолля хотілося співати, радіти життю, дивитися у небесну блакить або слухати шеберхання вітерцю у листі чи траві, сюрчання коників, кування зозулі, тепле дзискання джмеля. І щоб поруч кохана, її тамований подих і ніжний доторк руки… Я тріпнув головою – позбувся того дивного настрою, який почав розслабляти, відволікати думки од роботи.

– Вже скоро, – заговорив сержант. – Зараз за ліском і село.

Гай – берези, липи, осики – наближався… Ось і впірнули під густі шати гілля, що нависло над вузькою дорогою, зімкнулося вгорі, утворивши покручений зелений коридор. Через кілька хвилин він скінчився, і ми опинилися на краю села. Воно розкинулось у похилій улоговині, мов у великій мисці. У садках біліли хати, світили рудими стінами кам'яниці, а ген на горбі красувався дім з колонами – мабуть, Палац культури. Зблиснуло люстерко ставка.

Першим нам стрівся хлопчик з портфелем. Микола пригальмував.

– Слухай, козаче, ти не скажеш, де живе Текля Миронівна Кодола? – запитав я його.

– Баба Текля? – закопилив губи й шморгнув носом. – Поїдете цею вулицею, і коло ставка її хата під стріхою.

Точний орієнтир дав школяр: я відразу впізнав житло Кодоли. Серед цегляних будинків короткої вулички впадала у вічі проста хата, крита сніпками. Обійстя обгороджене почорнілим плотом, з перелазом замість хвіртки і ворітьми з довгих ворин. Над дахом стримів глиняний бовдур, на соломі зеленіли латки оксамитового моху. На подвір'ї росла тополя, воно вкрите споришем, на пакіллі стирчали гладущики і горнята. На мене мовби повіяло добрим духом старовини.

Від перелазу до рудих дверей вела жовта стежка. Над хрещатими вікнами, під стріхою, кублились, попискували ластівки, в'ючись коло грудкуватих гнізд. Я постукав.

– А кого там принесло? – долинув зсередини глухий, невдоволений жіночий голос.

Двері прочинились, і на мене пахнуло свіжим, міцним і духмяним духом спеченого хліба. У ванькирчику стояла невисока засмагла жінка років сімдесяти, у білій хустці, зав'язаній на потилиці, у вишитій червоними й чорними хрестиками блузці, у синьому фартусі й темно-синій рясній спідниці, босоніж. На її зморшкуватому обличчі відбилося знічення, а в маленьких безбарвних очах майнула провина.

– Ой, ви чужі, – вибачливо сказала. – А я саме всадовила хліб. Заходьте. Пригинайтеся, щоб головою…

Кімната без підлоги – жовта глиняна долівка, велика піч, діжа із залишками тіста, дерев'яна лопата, тапчан, під вікнами лавка, саморобний давній стіл, біля порога мисник з полив'яним посудом, на стільці відро, з водою і мідний кухоль, у кутку в рушниках образ, у сволоку гак для колиски. Між вікнами на стіні у великій рамці пожовтілі фотокартки. Вузькі двері до другої світлиці. Мені здалося, що час майнув, наче в казці, назад і я потрапив до господи 30-х років, коли б не звисала на шнурі електролампочка і на підвіконні тихо не гомоніло радіо.

– Сідайте, – запросила Кодола, спираючись плечем на комин, і склала руки на грудях. – У ногах правди нема.

Я опустився на широку лавку з діркою, напевне, для кужівки. Відчув, як почала обсотувати суха, гаряча задуха від печі. Не знав, з чого розпочати розмову, як підступитися до неї, щоб найменше завдати болю матері.

– Чого це ви, Текле Миронівно, печете хліб? Хіба не завозять у магазин? – знайшовся на зачіпку.

– Завозять, і славний, але люблю свій, із печі. До колгоспі» не напеклась – годували злидні, а тільки почали гарно жити – війна проклятуща… – Вона підперла щоку долонею й зажурилась. – Ох та війна… А тепер усе є. Ото іноді й розважаюсь. Видать, ви новий агроном наш чи зоотехнік, га?