Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:

– Ну то які новини? – зітхнувши, запитав Махов.

Я розповів про матір Віри, переказав розмову з нею і Халазієм, як він мене обманув, щоб приховати своє, мабуть, тісніше знайомство з Личаковим, що Вірі переламали гестапівці праву руку, а звідси…

– Доказ маємо, – зауважив Гліб. – Щодо Халазія… Наведемо про нього довідки.

– Він об'явився у Щасливому восени сорок п'ятого року, і з осені почалися грабунки і вбивства, – додав я.

– Угу, з осені, – Слідчий погортав справу. – А взимку сорок шостого якийсь «Квач навів на позику». Згідно розслідування, злочин стався так: в урочистій обстановці, в клубі, колгоспники підписувалися на позику й вносили гроші. Закінчили пізно. Везти гроші з Кайданного в місто побоялись. Заночували у хаті секретаря сільради. Надворі мороз. Добре напалили в грубі, повечеряли з чаркою. На другий день – нема секретаря на роботі. Опівдні прийшли до нього додому – всі мертві, почаділи, а грошей нема. Квач затулив, як тепер відомо, комин. Тут ще є деякі нерозкриті злочини тих часів. Приміром, убивство касирки і шофера цегельного заводу, що везли зарплату… – Задзвонив телефон і перервав Гліба. – Махов. Зараз?! Уже прийшов?! – кинув на мене стривожений погляд. – Ні, поки що оперативників не треба. Я і Загайгора, – поклав трубку й схопився: – У Личакова відвідувач!

29.

Не гаючись, ми вибігли з прокуратури, сіли в білий «Москвич» Махова. Я в думці чомусь повторював: як скоро, як скоро…

– Як скоро, Арсене, – збуджено заговорив слідчий. – Ти ж вранці був у лікарні. Треба постежити за відвідувачем: де живе, з ким зустрічається. А раптом він спільник злочинців, га?

Правильно міркував Махов. Але як скоро… І саме сьогодні, після мене, коли до Личакова давно ніхто не приходив.

– Подзвонив лікар Верник, а йому сказала санітарка, – розповідав слідчий. – Вона вивела хворих на прогулянку.

Махов їхав вулицями без світлофорів, обганяв машини.

– А допитати Личакова не можна?

– Взагалі, за наукою, він може дещо сказати. Я готувався до допиту. Без психіатрів не обійтись. Дуже складно, – відповів Гліб.

Ми в'їхали на подвір'я лікарні. Я показав слідчому, де зупинитись, – неподалік десятого відділення. На східцях ґанку стояв Верник. Забачивши нас, він схвильовано, нетерпляче замахав рукою. Підбігли до нього.

– Вони там, за лікарнею, – показав на стіни, – Через парадний вхід – і на той бік.

– Лавріне Самійловичу, дайте нам два халати, – попросив його. Верник метнувся до відділення. Я за ним. – Скільки минуло часу, як вам повідомила Марія Софронівна?

– Хвилин двадцять, – захекано відповів.

Він одчинив шафу й подав мені халати. Я на ходу одягнувся. Побігли до парадного, де знаходилась канцелярія. В кінці вестибюля двері на внутрішній двір. Каштанова алея, лавки, квітники, якісь будівлі, хворі й санітари… Ми пішли помалу, щоб не привертати до себе уваги, Я придивлявся до санітарок… Он вона – висока, огрядна Марія Софронівна, на галявині, в оточенні своїх підопічних. Я пильно роззирнувся навколо, чи нема сторонніх. Наче не було. Аж тоді гукнув її.

– О, ви вже тут, – стривожено подивилася на нас. – А вас і не впізнати.

– Де він?

– Пішли туди… – кивнула в гущавину.

– Давно?

– Не знаю. Коли прибігла, їх не стало, – розгублено оглядалась.

– Бородань?

– Еге.

Ми ступали обережно, насторожено вслухались у тишу. За кущами, внизу, блищала смуга води – гирло річки Степової. Долинув далекий, затухаючий стукіт двигуна моторного човна. Протилежний берег теж зарослий чагарником, і там жодної постаті. Поволі спускалися до води, крутили головами навсібіч. Коли і поховались, то тільки лежма, інакше згори ми б запримітили їх.

Я першим дістався берега. Тихо хлюпали хвилі. Подивився вздовж – нікого, лише пісок і дрібне каміння, Куди вони поділися? Одначе щось мені видалося зайвим у пейзажі, мала дрібниця, за яку зачепився погляд і ковзнув далі. Еге, серед каміння… Я напружив зір… За метрів сто витикалися з-за кущів ноги, лежали між камінцями… Он і сірі штани… Я пальцем поманив Гліба. Він підійшов, запитливо звів брови.

– Он, серед каміння, – пошепки сказав йому. – Ноги…

Очі слідчого почали уважно обмацувати смужку берега. Добулися того місця й немов спіткнулись. Махов примружився…

– Людина, – і значуще зиркнув на мене.

Рушили обачно, щоб не затоптати ненароком сліди. У мене стислося серце. Ось – руді лікарняні капці без задників, сірий байковий костюм, стрижена закривавлена голова… Личаков упав ниць, між кущі шипшини. На вогкому піску чіткі відбитки підошов із каблуками. Видно, що не його.

– Личаков? – запитав мене Гліб.

Я ствердно кивнув. Отже, злочинці боялися показань божевільного. І неждано-негадано обірвалася одна ниточка розшуку. Мене гнітило почуття провини.

– Н-да, Арсене, кепські справи, – сумно сказав Махов. – Недооцінили ми супротивника. Треба викликати оперативників і експертів.

Я метнувся до лікарні… Коли вони приїхали, Букет узяв слід і потяг Кузьменка за собою понад берегом. Опісля ми бігли вгору між деркими кущами, потім пес запетляв по стежці у лікарняному гаю і врешті вивів нас до пролому в огорожі. Ми теж пролізли за Букетом і опинились у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, Собака упевнено обминув його. За ним – трамвайна зупинка. Тут Букет безпомічно заскавулів. Поки ми шукали Личакова, вбивця встиг утекти.

Неподалік від трупа знайшли замашний уламок граніту з прилиплими до нього волосинами. Очевидно, ним ударили Личакова у скроню. Експерти зробили зліпки із відбитків взуття…

Лише о пів на дванадцяту ми з Маховим присіли в його кабінеті, стомлені, прибиті невдачею. Не хотілося говорити. Гліб переглядав справи, а я вже вкотре перечитував прізвища, які написав на аркуші паперу:

Баглай Данило Євсаганович.

Тягун Феофан Миколайович.

Страпатий Сидір Панасович.

Квач?

Міркував: Страпатий жив у Вінниці й навряд чи приїздив сюди на «гастролі». Зниклого Зубовського і Раптанова не вписав, бо не вірилось, щоб хтось із них міг убити Личакова. У Тягуна шрам на підборідді. Мабуть, маскував його бородою. Виходило, Тягун. Але чому камінцем?..

– Готуйся, Арсене, поїдеш у Вінницю. І подумай, кого випустив, коли складав оцей список. – Махов показав його мені, де я занотував усіх, з ким зустрічався і вів розмови. – Думай, справа надто серйозна. Тепер до нього додай п'ятьох: головного лікаря, санітарку, лікаря Верника, Кодолу і Халазія. Всього – тридцять вісім.

Гліб, звичайно, мав рацію: із тридцяти восьми хтось пов'язаний із злочинцями. Кого підозрювати? Наче всі заслуговували довір'я, крім Шалапухи, Зубовського, Раптанова і Халазія.

30.

Через день о 23.10 я сів у поїзд на Вінницю. З сусідами по купе мені пощастило: спокійна сім'я – батько, мати і доросла дочка, які поверталися додому з відпустки. Вони вже лежали на тапчанах, дрімали, і тому не завелась у такому випадку довга подорожня розмова, не ставилися запитання: хто? куди і чому?

Поделиться с друзьями: