Чтение онлайн

– Двадцять п'ять років… – зашепотів. – Думав, уже ніхто й ніколи… Та потривожили… мов з того світу.

– Мені треба з вами поговорити.

– Поговоримо, поговоримо… – Страпатий передихнув, ніби після довгого бігу, зсунув капронового капелюха на потилицю. – Ходімо, капітане.

Ми пройшли повз приміщення редакції обласної газети й повернули за ріг, на вулицю Козицького, що збігала вниз до мосту через Буг. Трохи спустилися, і Страпатий завів мене у невеличкий двір, де стояв синій «Запорожець». Подибав просто до нього. Ляснув долонею по кузові.

– Мій коник, – любовно сказав, відчинив дверцята й опустився на сидіння, потім руками зігнув ногу в коліні, впхав її до салону. – Поїдемо до мене.

«Запорожець» прудко покотив під гору, Страпатий скерував на вулицю Свердлова, і невдовзі ми опинилися на житловому масиві, розташованому на узвишші, забудованому п'ятиповерховими домами. Покривуляли між ними і зупинилися біля металевого гаража, Швець дав мені ключі.

– Відімкніть його, – попросив.

Я вибрався з машини. Розчинив навстіж ворота, і Страпатий в'їхав «Запорожцем» досередини. Опісля, нічого мені не кажучи, важко зашкутильгав по стежці, що в'юнилася серед молодих тополь і беріз. Нараз попереду зблиснула смужка води. Ми вийшли на галявину, на стрімкий берег Бугу. Страпатий сів на єдину лавку в цій місцині. Я ступив до краю й глянув униз – справжнє гранітне урвище висотою метрів тридцять. Протилежний берег теж високий і гранітний. Я опустився поруч дядька на лавку.

– Люблю тут відпочивати, – сказав швець і, трохи помовчавши, запитав: – То що вас цікавить?

– Спершу, Сидоре Панасовичу, розкажіть про себе. Почніть з війни, – уточнив.

Він без поспіху закурив і задивився на дерев'яну церковку, що притулилася на тому березі ріки…

– В січні 1943 року мене нарешті відправили на фронт, прямо під Сталінград, – заговорив. – Підучили нас – і в бій. Там і поранило, але легко – осколком мши в стегно. Кістки не зачепило. Пролежав місяць у госпіталі, вилікували – і знову на фронт. При форсуванні Дніпра друге поранення, в плече. Того разу довелося довше латати дірку. Нічого, видужав, медкомісія – здатний воювати – і в Західну Україну. В грудні 1944 року у Польщі третє поранення. – Він постукав паличкою по лівій нозі. – Відірвало ступню, почалася гангрена, різали-різали, аж поки не відтяли за коліном. У квітні 1945 року приїхав у Вінницю, влаштувався на роботу в артіль шевців. Ось і все.

– Чому ви попросилися на фронт?

– Дивно, правда? – зиркнув на мене Страпатий. – І не перебіг до фашистів, як деякі, А я покуштував справжнього життя, коли в 1939 ропі вийшов на волю. Знаєте, набридли нари, режим, звіряче оточення. Думав, зав'яжу на віки вічні. Та Данько не дав: підбив на грабіж.

– Данько – Баглай Данило Євсаганович?

– Він, – криво посміхнувся Страпатий. – Да, у таборі на лісорозробках я ходив у передовиках. Шпана ледве не пришила. Баглай і Тягун заступились. Їх боялися.

– А як Баглай з Тягуном поводились у таборі?

– Злодії в законі, «Івани», з карцеру не вилазили.

– Коли востаннє бачилися з ними?

– З Тягуном у сорок третьому році в таборі, а Данька бачив восени сорок п'ятого.

– Докладніше, Сидоре Панасовичу, про Баглая.

– Я тоді працював на базарі, майстерня-будка. Ну, людей сновигає – хмара. Сиджу, забиваю цвяхи, аж хтось заступив двері. Звів голову – солдат, в пілотці, з орденами й медалями, з речмішком за плечима. Придивився – Данько. А він теж вилупив, очі, бо думав, що я хитрував, хотів здатися в полон. Пішли…

– Хвилинку, – перебив я Страпатого. – Значить, Баглай у військовій формі. А звання? Які нагороди?

– Не пам'ятаю… Здається, були якісь лички на погонах. А серед нагород – медаль «За оборону Сталінграда». Це точно, бо в мене теж така є.

– Що ж далі?

– Пішли ми в чайну. Данько замовляв найдорожче. Насміхався з мене, що не за тих проливав кров, умовляв їхати з ним, мовляв, заживемо на широку ногу, має справжні документи і для мене. Я – ні в яку. Посварились. Погрожував.

– Куди він збирався їхати?

– Не сказав. Я здогадався, що він когось… Н-да, а через день, коли вертався ввечері додому, мені всадили ножа в спину, його робота. Відтоді й слід простиг Данька. Ох, щоб десь його зустрів, своїми б руками, гада… – Страпатий аж заскреготав зубами.

– У Баглая чи Тягуна залишилися родичі?

– Не знаю. Може, десь і живуть, а у Вінниці нема.

– А Баглай Катерина? Хто вона?

– Катерина? Жінка Данька. Він оженився на ній восени сорокового, через місяць після звільнення.

– Ви її зустрічали?

– Бачив якось із сином влітку сорок п'ятого. І все.

– З сином?!

– Еге, вона була вагітна, коли судили нас у сорок першому. На суді прокляла Данька. Не знала, що він грабіжник, і про його батька…

Цікаві факти повідомив мені Страпатий: дружина і син, Баглай у військовій формі… Я показав йому фото Личакова. Той лише глянув на нього…

– Петро! – вражено вигукнув. – Разом сиділи у таборі, крутився коло Тягуна.

– Значить, Личаков Петро Іванович?

– Він. – Швець уважно розглядав фотокартку. – А постарів… І рана… Тягун любив бавитися швайкою. Як його?.. Феофан, Фаня, – скрушно похитав головою і здійняв капелюха, витер долонею чоло.

Невже Молостова поранив Тягун? Хто ж тоді Личакова?.. Свідчення Страпатого важливі.

– А що ви можете сказати про Баглая?

– Хитрий, підступний, теж порішить людину завиграшки.

– Вам знайоме прізвище чи кличка «Квач»?

– Квач… – Страпатий замислився. – Ха, Квач! Прислужував у таборі Даньку, в «ад'ютантах» ходив, колишній куркуленко.

– Який він із себе?

– Не пам'ятаю. Вони тепер для мене на одне обличчя: якісь сірі, невиразні, мов тіні. От бійців, з якими воював, заплющу очі, – швець заплющився, – і ніби в кіно бачу, і тих, загиблих.

Я дістав із шкіряної теки папір, дав Страпатому ручку й попросив написати все, що мені розповів. Так, міркував я, Тягун, мабуть, у нашому місті і залучив, можливо, до крадіжки Шалапуху, Зубовського і Роптанова. Потім якось дізнався, що міліція зацікавилась Личаковим, і порішив його. Вірогідно. А Баглай? Де він?

– Вибачайте, капітане, не запрошую вас до квартири, – зніяковіло сказав Страпатий. – Мої не знають мого минулого. Не знають. Тому й не бачуся з Катериною.

– Діти у вас є?

– Двоє: син – шофер, дочка – продавець. Живемо гарно, дали трикімнатну квартиру, безплатно «Запорожця», у мене пенсія інвалідська і зарплата. Та до смерті жалкуватиму за даремно втраченими літами, – гірко зазначив. – Майже десять років випало з них. Не вернеш…

Збираючись іти, я написав йому свій телефон і чергового, нашу адресу на випадок, якщо згадає щось нове.