Чтение онлайн

– Ні, Катерино Андріанівно, я… – І ледве не промовився, що не шукав її сина, та вчасно схаменувся.

– Чого ж ви?..

Я не відповів. Натомість запитав:

– У місті залишилися родичі вашого чоловіка?

– Нікого. Його мати померла в сорок другому.

– Де її поховали?

– На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. – Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: – Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.

– Може, і знайдемо. – Я не міг їй точно пообіцяти. – А яке ім'я і по батькові матері Данила?

– Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, – тепло відізвалася про свекруху жінка.

На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.

– Катерино Андріанівно! – гукнула. – Вас чекають!

– Іду! – Масажистка звелась. – Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.

Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий – забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?

А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.

– Площа Гагаріна! – оголосила вагоновожата.

Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея – тяглася вздовж паркану цвинтаря.

Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку – в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.

Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.

Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.

Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.

– Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? – звернувся до жінок.

Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.

– А ви ким їй приходитесь? – озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.

– Товариш її онука, – сказав неправду, щоб не викликати цікавості.

– Онука товариш… – Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: – Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..

– Еге, його.

– Господи… – Звелась і перехрестилася. – Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.

– Ось і маєш, Марфо, розраду, – заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.

Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка костур, пішла вперед. Я стояв, не вірячи у зустріч із знайомою Баглая Данила, а можливо, й родичкою. Марфа оглянулась, мов запрошувала йти за нею. І я наздогнав її. Повернула праворуч, на вузьку стежку, що в'юнилася попід парканом кладовища і рядом могил.

Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису – він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.

– Ох, стара я і немічна, – жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. – Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?

– Федір, – назвався ім'ям батька.

– Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… – Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… – їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.

Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.

– Ти в кумпанії Данила? – запитала-прогугнявила баба.

Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж – нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась – сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.

– Ось у ньому ховався Євсаган зі своїми… Сюди носила їм харчі, – прошамотіла й бридко засміялась. – А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. – Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла – Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?

– Золото?! – витріщився я на стару. – Чиє? Купця?

– Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! – Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.