Чтение онлайн

– Так, – погодився. – Я вже бачив склеп. Сьогодні підемо.

– Бачив? – здивовано звів брови. – А Страпатий…

– Не він показав. – І я коротко розповів Володимиру про бабу Марфу.

– Колоритна особа. Просто тобі типаж із творів Едгара По, – зауважив Моренцов.

Нарешті довгі дзвінки. Я схопив трубку. Телефоністка сказала, що перший номер (Скорича) не відповідав. Дала другий – Махова.

– Слухаю, – близько, наче сидів поруч, обізвався слідчий прокуратури.

– Це Загайгора. Привіт, Глібе.

– О, Арсен! Здоров! Ти скоро додому?

– Сьогодні виїду. Підтвердилось: Личаков і Баглай перебували в одному таборі. Халазій Семен Якович – сторож із Щасливого – Квач – теж із того табору. Треба за ним…

– Вже не треба, – перебив мене Махов.

– Чому не треба? – я здивовано подивився на чорну трубку.

– Дещо сталося. Не телефонна розмова, – сухо нагадав мені Гліб.

Коли ступив на перон, вокзальний годинник показував 15.15. Позаду тривожна ніч і половина дня, сповнені невідомості. Я заспішив до зупинки тролейбуса. З голови не виходили слова слідчого. Губився у здогадах. Невже Халазія спіткала доля Личакова? Як дізналися Тягун чи Баглай, що я вийшов на нього? Дивина. Коли ще із Корчем-Роптановим щось станеться, залишимось з одним Богом-Шалапухою, який ні в чому не зізнавався.

У мене було таке відчуття, наче тримав у руках в'юна, а він поволі вислизав… І багато зібрали відомостей, і знайшли свідків, а тупцювали на місці. Хтось нас обігравав, розгадуючи наші дії, вчасно нищив сліди і прибирав свідків. Невже Баглай і Тягун? Вони мали досвід. Як же до них добратися?

Провів рукою по обличчі, відганяючи невеселі думки. Завважив, немов стороння людина, що насамперед слід поголитись, а вже потім з'являтися на очі начальству. Згаяні десять-п'ятнадцять хвилин зараз не робили погоди. І перукарня по дорозі. Одначе там Єва. Не хотілося бачитися з нею. Вона дивилась на мене як на ошуканця. Авжеж, я не виправдовував її сподівань після того вечора: справжнього почуття не було.

Мені стало ніяково – зовсім забув про Ніну. А вона, мабуть, уже працювала і переїхала в гуртожиток. Чи дзвонила Махову? Я дав їй про всяк випадок телефон Гліба. Може, сьогодні навідаюсь до неї.

Чомусь спомин про Ніну надав мені рішучості: вийшов з тролейбуса й без вагання направився до перукарні. Звіддаля помітив Єву: як завжди, в білому халаті, золотаве довге волосся вільно спадало на плечі. Стригла якогось патлатого хлопця. Він щось говорив їй, а дівчина хмурилась. Відвідувачів небагато. Майстри зиркнули на мене, і один посміхнувся. Єва побачила мене у дзеркалі, і її каштанові очі розширились од подиву, втупились у мене. Дівчина на якусь хвилю завмерла з піднятими ножицями… Я аж засоромився, хай йому грець!

Єва оглянулась.

– Здрастуй, Арсене, – зраділо привіталась, і її очі спинилися на моєму дорожньому портфелі. – Ти з відрядження?

– Еге, оце з поїзда, – опустився на стілець за журнальний столик, потягся до газет.

– Куди їздив?

Назвав найвіддаленіший район області. Євин клієнт нетерпляче заворушився.

– Я скоро. Сядеш до мене, – сказала вона, беручись до роботи.

Хлопець непривітно блимнув на мене. Я не образився, бо він зрозумів, що майстер спішитиме позбутися його. Євині оголені засмаглі, гарні руки чаклували навколо голови кучматого. А вона таки була на пляжі – і обличчя засмагле, і груди у викоті халата не білі, й ноги. З ким же ходила? Ет, яке мені до того діло?! Я взяв газету.

Не встиг переглянути навіть першу сторінку, як Єва покликала своїм чарівним голосом:

– Прошу, Арсене.

Проходячи повз мене, хлопець заздрісно і тихо мовив:

– Ох, повезло тобі, старий, – і прицмокнув язиком.

– Що він тобі сказав? – поцікавилася кокетливо Єва.

– Остерігатися тебе.

– Чого? – насторожено запитала, пронизливо дивлячись мені в очі.

– Бо ти поганий майстер.

– Ох, як ти мене налякав, – недбало махнула рукою, враз повеселіла. – А він призначав мені побачення.

Про побачення вона сказала навмисне, з докором і натяком, мовляв, я неуважний до неї, до її почуттів. Що я міг відповісти? Прикинувся нездогадливим. Зручніше вмостився у м'якому кріслі, поклав голову на підставку, розслабився. Лише тоді відчув утому, й очі мимоволі заплющились. У тілі й досі відлунював перестук коліс і погойдування, яких набрався за чотирнадцять годин їзди. Отако й заснути, й позбутися клопотів…

– Боже, Арсене, який» ти стомлений, – мов здалеку долинув оксамитний, огортаючий теплом і затишком голос Єви. – Аж синці… І ти зараз підеш на роботу?

– Угу.

– Краще б відпочив, – турботливо радила. – Робота не втече.

Робота не втече, подумки погодився, зате вже щось трапилось із Халазієм. І невідомо, що чекало нас попереду, які несподіванки. А поки я насолоджувався хвилинами спокою. Єва ніжно торкалася пальцями мого обличчя, гостра бритва безболісно тяла щетину на щоках. Приємно пахло парфумами.

Несподівано я вловив ледь чутний дух бензину, який не знати відкіля сюди потрапив. Ніби він іде від перукарки. А може, мені здалося, бо він раптово щез. Я відкрив очі – Єва зосереджено, з похмурим виразом на обличчі вставляла пульверизатор у флакон одеколону «Красная Москва». Чого це у неї зіпсувався настрій?

Далебі, тішитися їй нічим, раз не було справжньої взаємності. Я добре пам'ятав нашу розмову, коли випадково зустрілися біля універмагу. Тоді дівчина майже освідчилась мені. А я повівся як телепень: забракло мужності признатися, що вона мені лише подобалась і те відвідання її квартири, коли я був приголомшений зливою витончених пестощів, ще не любов. Єва повернулася від трюмо, і лице її полагіднішало.

– Трохи відпочив? – освіжила мене одеколоном. – Тепер мов нова копійка. Гляди, щоб не вкрали сороки.

– Не вкрадуть. – Я справді почувався бадьоріше.

– Сьогодні перший концерт Мусліма Магомаєва. У мене є квитки, – сказала Єва, благально дивлячись на мене.

Я поспішно нахилився за портфелем.

– Мені треба писати звіт, – вибачливо буркнув.

Дівчина, не криючись, важко зітхнула, докірливо похитала головою. Я з неприємним відчуттям провини залишив перукарню, даючи собі слово більше сюди не заходити.

Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник – 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.

У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.

– Заходьте, – долинув приглушений дерматином голос Махова. – Арсен! Нарешті! – Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. – І поголився. А пообідав?

– У вагоні-ресторані.

– Передбачливий, – щиро радів моїй появі слідчий, – бо можна і не повечеряти.

Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.