Чтение онлайн

Дістав список із 38 осіб. Їх поступово перевіряли інші товариші. Коло поволі звужувалось. Одначе не мав права чекати, поки колеги натраплять на явний слід злочинця. Я теж зобов'язаний глибоко зазирати у людську суть. Іноді за зовнішньою порядністю крилися небезпечні злочинці. Деякі вміло прикидалися добрими, щирими, навіть сприяли розслідуванню, та, як виявлялося пізніше, з метою заплутати його. Тому треба завжди бути насторожі.

Досі у нас на підозрі лише троє: Шалапуха, Зубовський і Роптанов. Махов не висунув проти них обвинувачення за браком незаперечних прямих доказів. Можливо, ми дарма повірили шоферу автолавки Валуйку, у якого знайшли комір від пальта? Можливо… Я згорнув аркуш і поклав до шухляди. Там упав мені в очі робочий номер телефону Ніни Дубовенко. А я ж після зустрічі на вокзалі більше не бачив її, навіть не поцікавився, як влаштувалась. Все через брак часу. Ще подумає – зазнаюсь чи взагалі не хочу її знати. Я набрав номер телефону. Озвалася жінка.

– Попросіть Ніну Петрівну.

– Ніну Петрівну? – здивовано перепитала. – А хто у нас?..

– Новенька, Ніна Дубовенко, – підказав їй.

– А, Ніна. – І звернулася до неї: – Тебе, Нінок, якийсь молодий. Це жодного знайомого в місті, га? – насмішкувато запитала.

Чув у трубці голоси, десь лунало в кімнаті клацання кісточок рахівниці.

– Слухаю, – боязко сказала Ніна, і я уявив, як дівчина, шаріючись, тримала трубку біля вуха й розгублено позирала на співпрацівників.

– Здрастуй, Ніно. Арсен.

– Ой Арсене Федоровичу… – зраділо мовила і схвильовано задихала. – Ви приїхали? Я вам дзвонила.

– Мені передали. Як тобі?

– Непогано, і гуртожиток славний. А я вже думала… – І вона затнулася, мабуть, дужче червоніючи. – Думала, ви надовго, – поправилась.

– Коли ти кінчаєш роботу?

– О п'ятій.

– Зайду до тебе в гуртожиток. Не сьогодні, так завтра, – пообіцяв їй.

– Добре. Я… я… – Ніна поклала трубку, не насмілившись сказати «чекатиму».

Вона чекатиме. А напевне, її чекання різнилося від Євиного. Признатися, від того я зовсім відвик. Яке приємне і хвилююче почуття. Воно давно не навідувалося до мене. Я замріяно дивився у вікно, поринаючи у спогади… Зненацька задзвонив телефон і повернув мене до дійсності. Неохоче здійняв трубку.

– Загайгора.

– З ким ти балакав? – поцікавився Махов. – Заскоч до мене.

– Провів? – запитав я, маючи на увазі опізнання.

– Він, з Будинку колгоспника.

Ані на йоту не сумнівався, що вбитий Белішвілі. Звичайно, слідчий допитав Івардаву, і той розповів йому про телеграму. Одначе Гліб не знав, що вона підроблена. А чи знав Івардава? Я не був упевнений.

Замкнув кабінет і пішов до прокуратури. Звіддаля глянув на перукарню, якось мимохіть, і побачив струнку постать у білому халаті. Зачіска у Єви інша: розкішне волосся кольору стиглої соломи зібране на потилиці й спадало на спину золотим, живим струмком. Вона оглянулася на вікно, ніби відчула мій погляд.

Я сидів перед стурбованим Маховим.

– Де телеграма? – запитав мене слідчий. – Хто викрав її?

– А телеграма взагалі не надходила у відділення зв'язку, – ошелешив його.

– Як?! Ти перевірив?

– Перевірив.

– Да-а… – протяг Гліб, здивовано дивлячись на мене. – Фальшива… Нею примусили грузинів завчасно взяти гроші в ощадкасі.

– Вчора ввечері вона ще була в кімнаті, – сказав я, ніби виправдовуючись за її несподіване зникнення.

– А чергова по поверху, адміністраторка? Як вони тобі?

– В душу їм не заглянеш, але ніякої підозри. Телеграму підкинули, коли Крохта була у Дзюняка. Хтось стежив за нею.

Махов зосереджено гортав справу.

– До речі, Арсене, мати Шалапухи повідомила, що їй дзвонили. Питали, де Богдан і його товариш Вадим. Перший раз – хлопець, вдруге – дівчина. – Слідчий багатозначно глянув на мене. – Мати відповіла: мовляв, синок у в'язниці, а Вадим кудись утік. Ти зрозумів?

– Авжеж! Хтось цікавиться, чи ми не випустили Бога.

– О! Другий дзвінок ми засікли. Дзвонили з автомата біля універмагу.

– Коли?

– Дванадцятого о десятій ранку.

Значно пізніше я згадаю, з ким зустрівся того дня. Тоді і майне безглузда підозра…

– Ось чому вони діють так упевнено: знають про арешт Шалапухи і втечу Зубовського. Повірили, що ми «клюнули» на золоту обручку і заточку.

– Так, – підтвердив слідчий мій висновок. – Між іншим, Арсене, бригадир рубачів Котов має військове звання сержанта і нагороди.

Все це, безперечно, насторожувало, бо співпадало з показанням Страпатого, що Баглай прибув до Вінниці у солдатській формі з личками на погонах і при орденах. А я питав Котова про Бога і Зуба, але він їх не бачив біля м'ясного павільйону. А Заваров бачив, навіть з Корчем.

– Переварив? – посміхнувся Гліб. – Тепер далі: Котов приїхав до міста в листопаді 1945 року. Сам із Смоленської області. Я дав туди запит.

Невже Котов – Баглай? А може, Тягун? Ні, не Тягун. Я помітив би у нього на підборідді шрам.

– Стосовно пропалої телеграми, – продовжував Махов. – Напевне, її взяли, коли Івардава міцно спав після випивки. Треба перевірити жильців готелю.

Непокоїла доля Шалапухи, Зубовського і Роптанова. Зійшлися на тому, що на них, за винятком Корча, майстерно кинули тінь підозри, як і на шофера Валуйка. Шоферу ми повірили. Звичайно, сховати комір у недоглянутій машині набагато легше, ніж підкинути заточку і покласти у кишеню речовий доказ – золоту обручку. На них ми і спіткнулися: ледве не сприйняли все за чисту монету. Дзвінки до матері Шалапухи підтверджували правильність нашої версії, але не давали відповіді на запитання: що знав Богдан і чому втік Вадим?

– Зубовського й досі не знайшли, – сказав. Махов. – І я не дуже розраховую на розмову з таксистами. Раптом убивці скористалися власною машиною? Під'їхали і чекали біля ощадкаси Белішвілі, га?

Я не заперечив. Адже під муром пограбованого промтоварного магазину стояла якась «Волга». Глянув на годинник – час збиратися до ощадкаси. Взяв фотокартку Белішвілі.

– Сьогодні о 19.00 нарада. Тепер щодня будемо звітувати перед начальством, – попередив мене Гліб. – Справа на суворому контролі.

Звісно, на наші плечі лягла велика відповідальність.

Ощадкаса навпроти, через дорогу, біля кінотеатру «Мир». Вона у високому триповерховому приміщенні. Перший поверх – світлий, просторий операційний зал. Попросив касирку покликати завідуючу. До мене вийшла, вірніше – викотилася, низенька й кругла, наче колобок, жінка. Я простяг їй посвідчення. Вона уважно вивчила його, кілька разів глянувши на мене, – звіряла оригінал з фотокарткою.