Чтение онлайн

Так мовчки вони проїхали тим безлюдним шосе кілька кілометрів…

– Ти не спиш? – Голос Іржі повернув Ірину з напівзабуття.

– Вже ні, – озвалася вона і почала закручувати важку косу.

Іржі обвів її струнку постать критичним поглядом і зняв з шиї квітчасту хустку.

– Зараз за поворотом, біля мосту, – пост фріців. Запам'ятай: ти – моя старша сестра. Ми веземо свіже гірське сіно для улюбленого рисака обера – начальника місцевого гарнізону, його кінь тільки цим сіном і живе. А я, як бачиш, доставляю його у містечко…

«Хоч би сказав у яке!» – подумала Ірина.

– У мене є перепустка, – продовжував Іржі. – А ти, поки я розводитиму теревені з вартовим візьмеш Квітку за віжки і потихеньку підеш через міст. І замотай оце. – Хлопець окреслив пальцем своє обличчя. – 3 такою виставкою гірськими дорогами без документів не ходять…

«Ось тобі й маєш! – здивувалася Ірина. – «Симпатичний хлопець». Не такий уже він і простий…»

А тим часом конячина, здолавши крутий підйом, завернула за скелю, й Ірина побачила, що шлях, яким вони оце плентаються, стрімко збігає до легкого мосту, що ажурним плетивом навис над грайливою гірською річечкою. На протилежному березі у розлогій долині ледь мріють у рожево-зеленій імлі гостроверхі будівлі невеличкого міста, як здалося Ірині, охайного і затишного.

Схилами гір збігають розмережані на нерівні клапті виноградники.

– Ой яка краса! – сплеснула долонями Ірина.

– Наш Склабін, – широко повів правицею Іржі, наче показуючи свої володіння. – Подобається?

Він був від душі задоволений тим враженням, яке справив на Ірину цей, на перший погляд, мирний куточок його землі.

– Зараз будь обережна: фріци вже помітили нас…

Візок з розгону вкотився на міст.

– Хальт! – заволав рудий німець, кидаючи недоїдене печиво і хапаючись за автомат, що відтягував пташину шию.

Іржі попустив віжки і, зіскочивши на землю, кинув їх Ірині.

– О, гер Шмульке! – Широко розвівши руки, він пішов назустріч фріцові. – Яка зустріч! Давненько вас не було на цьому вельми важливому посту…

– А, це ти знову із своїм сіном… – Бліда фізіономія німця витягнулася від нудьги і спеки. Очікуваної розваги не відбулося… – Не було, не було… – пробурмотів гер Шмульке. – А все через таких, як ти…

На обличчі Іржі закарбувався непідробний жах.

– Через нас?! Тобто ви хочете сказати, що через мене у вас, пане, були неприємності? Та боронь боже, я ж поважаю вас, як рідного.

– Авжеж! – перебив балакучого словака Шмульке. – Їздять тут всякі із своїм вином… – І він тоскно подивився на чисте, без єдиної хмаринки небо. – Та хіба ж втримаєшся у таку спеку!

Іржі співчутливо зітхнув, а потім довірливо схилився до веснянкуватого вуха:

– Можу порекомендувати, гер Шмульке, – божественний напій, нектар! – і витяг з бокової кишені брудних штанів невеличку пляшку. – Освіжає, бадьорить! Така дещиця, звичайно ж, не завадить вашій службі на благо фюрера і великої Німеччини! Хайль! – І викинув вгору праву руку з затиснутою в ній пляшкою.

Шмульке пожадливо зиркнув спочатку на пляшку, потім на Іржі.

– Гадаєш?

Іржі ствердно хитнув головою.

Німець, тяжко зітхнувши, знову звів очі до неба і звичним рухом сховав пляшку до кишені.

– А то хто з тобою? – кивнув він у бік Ірини, що потихеньку вела конячину по мосту і була вже майже на середині.

– Та хіба ж ви не знаєте моєї сестри? – здивовано вирячив очі Іржі.

– О, швестер! – ожив Шмульке. – Шейн! Ну-у… красива?

Вони обидва подивилися услід Ірині. Біля візка чалапала босими ногами – мов на ходулях – згорблена постать, голова якої була замотана линялою ганчіркою. Жінка якимось дерев'яним жестом піднімала віжки і стиха підганяла конячку, на що та, до речі, аж ніяк не реагувала.

Хлопець гірко зітхнув:

– Вона в нас той… – і покрутив пальцем біля скроні.

– А-а, ненормальна… – Очі німця знову стали олов'яними. – Гаразд, іди геть. – І поплентався під дерево, у затінку якого сиділо ще кілька солдатів.

Іржі полегшено зітхнув, витер спітніле чоло і попрямував до свого візка, коли раптом один із солдатів охорони ліниво підвівся і, все прискорюючи крок, пішов за візком.

«Ой господи, – жахнувся Іржі, – все пропало!»

Солдат тим часом наздогнав візок і саме заходив з того боку, де йшла Ірина. Але конячина, мабуть згадавши молоді роки, дзвінко заіржала і брикнула задньою ногою так, що німець ледве втримався на ногах.

Іржі пополотнів. А ті, хто сидів під деревом, покотилися зо сміху.

– Ганс, – покликав гер Шмульке солдата, готового вже випустити чергу в оцю стару шкапу, – іди сюди! Це сіно для коня нашого оберштурмбанфюрера. Не стріляй!…

Коли під'їжджали до містечка, Ірина змолилася:

– Можна вже зняти хустку? Жарко…

– Можна, – буркнув Іржі.

Вони подивилися один одному в очі і голосно розреготалися, повалившись горілиць на духмяне сіно.

Це був щирий і відчайдушний сміх, сміх людей, які щойно пережили небезпеку. І їм захотілося сказати одне одному щось добре, розкрити свої серця, які нещодавно сковував жах, а тепер заполонила радість.

– А ти молодець, Магдо, – відхекавшись, мовив хлопець. – Здорово зіграла! Я й сам не повірив, що за мить перед тим на візку поруч зі мною сиділа красуня…

Ірина хитро примружила очі:

– Кажеш, красуня?…

Витягнувши ноги і зручніше вмостившись на сіні, вона із задоволенням подумала, що все не так уже й погано, як їй здавалося вранці, і що їй, може, ще пощастить виконати завдання.

– Слухай, Іржі, а чому твоя конячина, як підійшов той німець, почала брикатися?

У відповідь хлопець пирснув:

– Розумієш, у неї спрацював умовний рефлекс. Один з цих йолопів якось сунув їй під хвоста запалену цигарку. От вона тепер як побачить їхню форму, так і починає брикатися!

І знову над долиною задзвенів веселий сміх.

– Запам'ятається мені цей міст, – витираючи сльози, сказала Ірина.

– Його у нас називають мостом для Гражини.

– Чому?

– Тут своя історія… Хочеш, розповім?

І під розмірений цокіт підківок по бруківці перших вуличок Склабіна він повідав Ірині трагічну, схожу на легенду бувальщину.

– Син місцевого священика Тодора Коваржа любив блукати гірськими стежками…

– Стривай-но, – перебила його Ірина. – Як ти сказав, Тодора Коваржа?

– Так, Коваржа… А що, тобі знайоме це прізвище? – хитро примружившись, перепитав Іржі.

– Та ні, продовжуй, – попросила його Ірина, а сама з хвилюванням подумала: «Невже збіг?… А якщо це той самий Коварж, що конче необхідний мені? Ні, таке буває тільки у казках».

– Так от, – вів далі Іржі. – Люди часто бачили його на високій скелі, де він чекав на схід сонця.