Чтение онлайн

Але якось він зустрів на стрімкій стежині дівчину з гірського селища і покохав її, як можна покохати лише у дев'ятнадцять літ.

Для того щоб прийти на місцеве побачення, Гражині – так звали дівчину – доводилося спускатися в ущелину і переходити вбрід швидку річку, яка під час дощів перетворювалася на бурхливий потік. Тоді юнак вирішив збудувати міст, щоб його кохана без перешкод могла приходити до нього на побачення. Син священика вивчився і став добрим будівельником. Він мріяв звести мости для всіх закоханих, щоб вони через найстрашніші прірви і найглибші ріки йшли назустріч одне одному. Але свій перший міст він збудував тут, у цій прекрасній долині, для своєї Гражини. Після приходу німців містечко стало опорним пунктом, а міст зв'язав партизанів з гір і мешканців Склабіна, що допомагали їм. Одного разу дівчина йшла до мосту з черговим повідомленням для міських підпільників і… потрапила у засідку…

Я знав її, – помовчавши, додав Іржі. – Вона була дуже красива… чимось на тебе схожа.

Хлопець замовк, і тільки руки, стиснувши віжки, важко лежали на колінах і ледь здригалися, виказуючи його внутрішнє напруження.

«Гай-гай!» – сумно подумала Ірина. – А чи не свою часом історію розповів ти мені, друже?»

Ще до того, як візок зупинився біля невеличкого кафе під скромною вивіскою «Затишок», Ірина твердо вирішила, що хоча чудес на світі й не буває, зате бувають щасливі розвідники, до яких, – до речі, не без підстав, – вона відносила й себе. Ірина вже зрозуміла, що цілком випадково натрапила саме на тих, хто на неї чекає. За це говорив і випадок біля мосту, і особливо ця історія, з якої, між іншим, можна було зрозуміти, що в цих краях активно діє дружина Яношика, про яку вона дізналася ще вдома і до якої вона мала прибути, якби не катастрофа. Отже, все переконувало її, що вона може покластися на цього хлопця, звичайно, у межах розумного…

Те, що відбулося далі, відкинуло будь-які сумніви щодо неймовірності розвідницького щастя.

– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.

У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів:

– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?

– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!

Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.

– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.

– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.

– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.

Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?

Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.

– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…

– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.

– Добридень, товаришу Коварж, – у тон йому відповіла Ірина. – Здається, я не помилилась і мені немає потреби навіть говорити, що «птахи, які летять зі Сходу, мріють про теплі краї»?

Старий Коварж і Кабардіна з секунду зацікавлено дивилися одне на одного.

– Так, і мені теж, здається, треба відповісти другу частину пароля тільки для годиться: «Ми радіємо їх вільному польоту». – Радий вітати вас, пані, на нашій прекрасній, але такій нещасній землі! – Коварж жестом запросив Ірину до круглого столика, на якому стояли якісь страви. – Поки що пропоную вам поснідати. Гадаю, що пе вам не завадить, чи не так? – Він наповнив келихи собі й Ірині. – У дядька Палічека чудове вино. За ваше прибуття до нас!

– Спасибі, – тихо відповіла Ірина і піднесла до губів свій келих.

– А тепер, коли ви снідатимете, я розповім про цей не зовсім зрозумілий для вас прийом і про нас, грішних. – У священика була така ж блискуча посмішка, як і в сина.

– До речі, а куди подівся ваш син? – спитала Ірина.

– О, він ще повинен відвезти гірське сіно для конюшні гера оберштурмбанфюрера, хай йому грець! – відповів Коварж. – Так от, пані, – продовжував він. – Я очолюю, як вам відомо, місцевий партизанський центр. Ми тримаємо міцний зв'язок з нашими друзями в горах… Їм довелося стати свідками загибелі літака, що летів зі Сходу. Товариші зробили цілком логічний висновок, що це саме той літак, пасажирку якого ми й чекаємо. Чи не так? – Коварж розміреними кроками походжав по невеличкій кімнаті з щільно зачиненими вікнами, сплівши пальці рук, немов під час проповіді. Ірина у відповідь тільки мугикнула повним ротом.

Священик схилив голову і повів далі:

– Отже, поспішили у район, куди впали його залишки. Товариші намагалися прийти туди раніше, ніж там опиняться фашисти. Хоча в цьому не було нагальної потреби, бо вони бояться гір, мов чорт ладану, а особливо вночі! – І він знову посміхнувся до Ірини. – Але ми подумали, що друзі, якщо вони залишили літак до того, як він вибухнув, можуть потрапити у скрутне становище і їм потрібна буде негайна допомога… Уже на світанку товариші знайшли залишки літака. Це випадок, що вони не натрапили на вас одразу. Але так вже сталося…

– Так, під час вибуху мене відкинуло далеко вбік, – Підтвердила Ірина. – А потім я втратила свідомість і не могла керувати спуском на парашуті. От мене і віднесло… Як взагалі приземлилася, не розумію… – І Ірина зітхнули, як людина, котру щасливо обминула небезпека. – Але чому ви вирішили, що саме я і є та людина з літака?… І як дізналися, що я піду саме в бік Склабіна?

Коварж підійшов до столика.

– Вирішити це було не так і важко. Ми розсудили, що тому, хто приземлився не в умовленому місці, необхідно буде встановити своє місцезнаходження. У горах, це зробити неможливо, і хоч це небезпечно, він буде змушений вийти на дорогу. У тій місцевості тільки одне шосе, що з'єднує Склабін і місто Мартін. Далеко від місця катастрофи пішки відійти неможливо, тому ми в обох напрямках від приблизного місця, де можна вийти на шосе послали своїх людей. Завдання ускладнювалося тим, що зустріти вас на дорозі треба було раніше, ніж це зробили б німці. Іржику, як бачите, пощастило-більше, ніж фашистам. Він раніше знайшов нагоду познайомитися з вами і запропонувати нашу допомогу.

Коварж схилився до руки Ірини:

– Я буду ще щасливішим, якщо ми зможемо і далі вам чимось допомогти.

– Я просто не знаю, – розгубилася Ірина. – Ще вранці я була у відчаї, а зараз… Чим зможу віддячити вам?

Коварж, не відпускаючи руки Ірини, уважно подивився їй в очі.

– Магдо, я не знаю мети вашої появи тут і, звичайно, не наважусь розпитувати. Гадаю, що це не тільки ваша таємниця. Але я знаю, що ви летіли зі Сходу, де так само ллється кров, як і на нашій землі. І ворог у нас з вами спільний. Я вважаю своїм святим обов'язком допомагати всім, хто прагне звільнення від фашистського гніту. І вдячність тут ні до чого.