Чтение онлайн

– Доброго ранку, сер!

Мабуть, ніколи він не зможе звикнути до неї. Щоразу, як бачить її, відчуває тихий поштовх у груди. Такий саме, як і того недільного дня у Парижі, коли побачив її вперше…

– Пошта, сер!

– Дякую, місіс. Дзвонив хто?

– Так, майор Террі просив дозволу прийти до вас о дев'ятій. Що йому відповісти?

– Так-так, нехай заходить. Він мені конче потрібний… – І Рочестер з полегшенням зачинив двері кабінету. Єдиним, що бавило його самолюбство, була думка, що ця горда і красива жінка, графиня Кабардіна – його підлегла і цілком залежить від його волі. І в той же час він ненавидів себе за ці думки й таку непорядність і… нічого не міг з собою вдіяти…

– Я чекав на вас, майоре! – Рочестер замість привітання подивився на годинник, який показував три хвилини на десяту. – Мені необхідні відомості про готовність деяких наших підопічних.

– Кого ви маєте на увазі, сер? – Террі так і залишився стояти біля дверей кабінету, не наважуючись підійти до столу.

– Мене цікавлять Булась і Смерека. Чи багато вони встигли? – Рочестер сухо запросив майора сісти.

– За ці півроку Смерека став добрим радистом. Булась же, як ви пам'ятаєте, ще у 1947-1949 роках пройшов поширену програму підготовки: вивчав організацію мережі агентів, методи здобуття відомостей, авто- і фотосправу. Тепер він тільки поновлює свою форму. Ми надали йому можливостей вивчити також нові види зброї і засоби їх використання. Крім того, обидва були піддані відповідній психологічній обробці. Зараз і Булась, і Смерека перебувають за містом на полігоні для стрибків з парашутом.

– Сподіваюсь, – перебив майора Рочестер, – вони переодягнені у форму англійських військових частин?

Террі спалахнув.

– Шеф, здається, мені, вашому заступникові, зайве нагадувати про такі дрібниці. – І майор зухвало подивився у вічі Рочестерові. Террі достатньо вивчив усі слабкі сторони свого начальника і знав, що цей новоспечений барон дуже ревниво оберігає свій титул і не любить, коли, звертаючись до нього, опускають слово «сер». Очі Рочестера звузились, і це впевнило майора, що шпилька досягла мети.

– Ви гадаєте, майоре, що їхню підготовку можна вважати завершеною?

– Так, сер. Обидва готові до переходу кордону.

– О ні, – Рочестер посміхнувся, – про перехід говорити ще рано.

Террі здивовано подивився на полковника: що той уже надумав?

– Саме для того, щоб внести деякі корективи у підготовку цих агентів, я й хотів бачити вас, містер Террі. Але про це трохи згодом. А зараз… – полковник підвівся з-за столу і майже впритул наблизився до Террі, заглядаючи йому в очі, – ми з вами працюємо разом уже не один рік, і я гадаю: ви встигли помітити, що я не люблю повторювати своїх наказів.

Террі відвів погляд. Він добре розумів, до чого вів полковник.

– Так, сер. Я не забув вашого наказу. Але…

– Що «але»? Ви розумієте, що я не можу довіряти будь-кому, якщо не знаю навіть про те, який сорт кави йому до вподоби?

– Сер, ви не цінуєте своїх працівників…

– Якби я перестав вас цінувати, майоре, ви давно б уже мали змогу ознайомитися з більш віддаленим куточком земної кулі, ніж це місто…

Побачивши, що Террі помітно перелякався, Рочестер почав потроху відходити.

– Ну що там у вас?

– Агент з Бонна повідомив, що знайшов нарешті архіви, вивезені з Києва під час відступу німецьких військ. Самі розумієте, яких зусиль коштувало йому виявити їх.

– Ну-ну, без ліричних відступів, – нетерпляче перебив полковник.

– «Де-ікс» зможе передати відомості, які вас цікавлять, під час наступного сеансу зв'язку. Якщо встигне, звичайно.

– Коли ж наступний сеанс?

– У п'ятницю, сер, в нуль годин.

Рочестер помовчав, про щось замислившись.

– Через три дні… Це було б дуже вчасно… У неділю, містер Террі, ми з вами, місіс Ірен, Булась і Смерека летимо на один острів. Там до нас має приєднатися людина від пана Багрія… – полковник зазирнув у якийсь папірець на столі, – і не вимовиш! – Романівський. Та ви його прекрасно знаєте!

– О, це Утяй – попихач Багрія. Отже, настав і його час йти на Україну!

– То вже нас не стосується, – сухо відказав сер Елвіс і наказав: – Ваше завдання – підготувати групу до польоту й відповідно її екіпірувати. Про всі деталі доповісти мені у п'ятницю. І не забудьте, боронь боже, про повідомлення «Де-ікса»!

– Слухаю, сер!

Полковник провів Террі поглядом до дверей. Він був упевнений, що майор виконає його наказ бездоганно. От тільки…

* * *

Шифровка, що надійшла на адресу Комітету держбезпеки у Києві:

«Березень 1950 року.

Першому. Не могла вийти на зв'язок через велику зайнятість по підготовці до закиду групи Утяя на Україну.

Закид буде здійснено, можливо, у березні.

Про деталі доповім додатково».

* * *

Тоскно… Вже котрий рік тоскно. Особливо вечорами, коли треба бути красивою і безпечно розумною. А якщо тобі вже далеко за сорок, це не так легко…

Після гарячої ванни Ірина лягла на канапку в одному махровому халатику і тепер відчувала, як крізь нього потроху пробивається прохолода.

Сутінки, немов настоюючись, поволі огортали кімнату. Як не хочеться вставати! Ще на хвилину заплющити очі, побути на самоті. Вона відкинулася на подушки і віддалася напівсонним думкам. І одразу з пам'яті виринуло минуле…

Тоді, в сорок третьому, Париж зустрів її веселою зливою. Але від вокзалу Монпарнас до вулиці Ренн було зовсім недалеко, й Ірина вирішила не чекати, коли закінчиться дощ, і сміливо похлюпала по теплих калюжах. Люди, що сховалися від дощу за скляними вітринами кафе та у під'їздах, з подивом дивилися на красиву жінку з невеличким саквояжем в одній руці і черевиками в другій, по обличчю якої блукала задерикувата посмішка.

Почувши за собою гуркіт мотора, Ірина відскочила до тротуару. Але машина зупинилася поруч, і з віконця визирнув водій.

– Прошу, мадам!

Ірина весело замотала головою:

– Ні, спасибі! Я сама, тут недалеко…

Водій знизав плечима, і машина рушила далі, оббризкавши її з голови до ніг. Та це вже не мало ніякого значення, бо коли Ірина дісталася до будинку, де жив її батечко, з неї стікала вода, немов вона щойно виринула з Сени.

Все було чудово: і настрій, і цей дощ, і жодного патруля не зустріла. Тільки чомусь, коли йшла вулицею, відчувала все більшу слабість: ноги зробилися немов ватяні, а перед самим будинком так запаморочилось у. голові, що змушена була обіпертися об стіну. «Прийду до батька у такому жалюгідному вигляді, може, розтане… Тільки б застати вдома» – думала вона, стоячи під дверима квартири.