Патетичний блуд
Шрифт:
Раптом згадую А., його шкода: ні до чого йому вся ця біда, ні до чого. Мабуть, я надто далеко зaйшов, якщо вже не здатний себе спинити. За півгодини Тома каже, що їй час іти, прощається і залишає нас. Настя мовчки дивиться на мене і вся тремтить. Не знаю, що робити. Встаю на коліна й обіймаю її, вона пестить мою голову й крізь сльози запитує: чому весь цей час не звертав уваги? чому в університеті поводився так, ніби я тобі чужа? мені було страшенно боляче, я, я не знаходила собі місця, ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки мені було важко, Господи, як я себе стримувала, щоб не підійти до тебе, щоб не припхатися до тебе в цю жахливу, смердючу общагу й не поговорити, я насилу брала себе в руки, мені стільки про тебе говорили, що ти сплутався з викладачкою, це правда? хоча... краще не говори, я не хочу знати.
«Настя, ти мене любиш?» Бляха, не треба було цього говорити! В жодному разі! Чого я це сказав? Господи, який я ідіот! А може, це якийсь садомазохізм?
«А ти не знаєш?»
«Пробач. Хочеш танцювати?»
«Давай краще побудемо самі», — каже Настя.
Ми цілуємося, переходимо на ліжко. Вже пізніше, за північ, я розпитую в Насті, чи не буде тривожитися її мати. Вона каже, що все гаразд, батькам збрехала, що ночуватиме в Томи. Пристрасно горнеться до мене, я погладжую її волосся й думаю, що не все так погано, а може, й зовсім непогано; пауза; чого мені треба? Ми довго говоримо, в перервах кохаємося, дрімаємо, знову говоримо: про те, як жили весь цей час одне без одного. Настя нарешті заспокоюється, стає веселою, з її обличчя зникає тривога, вона жартує, пустує, поводиться, як вередливе дитятко. Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей, вони тоді стають такі ніжні, беззахисні, їх хочеться любити ще і ще, з ними хочеться бути завжди, принаймні до того часу, поки вони знову не стануть суворими, заклопотаними, зі своїми ідіотськими проблемами, тривогами, турботами, підозрами, ревнощами і мігреневим настроєм, чим знищують мій спокій, мій внутрішній, рідний Тибет, який дається з такими зусиллями, до якого наближаєшся так нестерпно довго, заради якого заплющуєш очі на всі оті умовності світу вихованих, нормальних, порядних людей, запакованих у гарні манери й усталений розпорядок дня. Краще про все це не думати.
«Що з тобою?»
«А? — здригаюся від її запитання, — нічого».
«У тебе був такий напружений вираз обличчя... Може, думаєш, що все це зараз даремно?»
Я усміхаюся, цілую зажурені оченята, пригортаю її до себе. Настині плечі здригаються. Невже плакатиме? Припадаю до груденят, а вона просить бути з нею. Хочеться дрімати, почуваюся втомлено. Настя не хоче спати, каже, що в її кружці залишилося трішки шампанського, випий, воно збадьорить. Випиваю. Знову заводжуся. Вона знову хоче кохатися. Господи, це вже, здається, втретє, я не маю стільки сил, це, мабуть, через кляте недоїдання й голод. Аби завестися, цілую її там, моє обличчя мокре від гарячих соків. Настя також цілує й посмоктує мене, аби швидше прокинувся, і нарешті входжу в неї. Потім ми знову говоримо, згадуємо наше спільне минуле, як нам було добре, особливо, коли поночі вешталися Магерками, цілувалися й кохалися на випадкових лавках, як нас одного разу застукав п'яниця, і ми зі сміхом тікали з-під його паркану, як уперше познайомилися на лекції, де було зведено аж п'ять груп, як я з бодуна відсипався під монотонний голос викладача і з мене всі дівчата сміялися... «Ти мене не покинеш?» — запитує Настя й сполохано підводить очі. Бляха, не люби те, що любиш, не люби те, що не любиш. Я дивлюся на трішки насуплені губки, на сумні оченята, беру її обличчя в долоні й кажу, що все буде добре, маленька, все буде добре. «Правда?» — не заспокоюється вона. Правда, все буде добре, давай спати. Мені настільки з Настею добре, що мені ліньки розпитувати, з ким це її бачили в центрі, з ким вона гуляє зараз. Зрештою, яке це має значення? Ми живемо так, як нам виходить, як нам написано.
Об одинадцятій, коли Настя нарешті йде від мене, переживаючи, щоб мати не хвилювалася, провідую Деку, який почувається вже краще, й кажу йому, що перейшов межу, зробив таке, чого в жодному разі не слід було робити. Він слухає спокійно, дивиться на своє відображення в невеликому люстерку, й помазком намилює обличчя, надуваючи, мов хом'як, щоки, потім так само повільно бере станок і голиться. Здається, він не чує, що я говорю, це мене дратує, я перепитую, чи він слухає, а Дека лише бурмоче «угу». Я веду далі. Я картаю себе за те, що знову наблизив Настю до себе, вона ж почне будувати плани, а які тут можуть бути плани? які? я ж не хочу бути з нею, не хочу, бляха, та я навіть не можу бути з нею, бо вона мене абсолютно не розуміє. Дека мовчки доголюється, виходить у блок, чути, як відкручує кран, умивається, полоще станок і горнятко, повертається до кімнати й так само повільно обтирається рушником, ніби його мордяка найбільша цінність, яку він має. Рухи Деки мене настільки дратують, що я ледве стримую себе, щоб не піти й не гримнути дверима. Врешті він сідає навпроти, складає перед собою руки й мовчки дивиться. Я говорю далі: написав їй листа, але ще не відправив, вчинив із нею непорядно, коли залишив у себе на ніч, адже це схоже на обман... Він перебиває:
«Вона заради цього до тебе й прийшла». Не зрозумів... «Настя знала, чого до тебе йшла. Тут усе ясно. Вона йшла, аби переспати з тобою, звісно ж, із надією після цього тебе повернути. Те, що ти не втримався... ну, багато хто не втримався б, вона ж дуже красива кобіта. Ми ж — мужики, у нас стирчить, а якщо стирчить — значить, має кудись залізти, що тут думати... І з твого боку це не слід розцінювати, як злочин чи інший поганий вчинок, а лишень, як би це сказати — х-хи — лишень як caritas [1] , так, так, і не більше. Віталік, не пар собі мізки, повторюю: вона знала, чого сюди йшла. Повір, в її вчинкові стільки ж нечесного (щодо тебе), як і у твоєму (щодо неї). Ви повелись однаково, тому не варто цим аж так перейматися. Це така примітивна діалектика. Ти і не міг їй відмовити, бо надто довго з нею був, і вона ще остаточно в тобі не вигоріла, не дожевріла, що там казати, ми ж не роботи, а люди, тому завжди приречені на слабинки».
1
Caritas — Милість (лат.).
«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні — мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»
«Ти сам відповів на всі свої запитання».
До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки — сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.
«Справді? — здивовано видовжується її обличчя. — Бідна дівчинка».
«Чого це вона бідна?»
«Ти з нею помирився?»
«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити — ну й не треба. «Дурненька, — цілую її в шию, — просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, — бурчить він, як старий дід, — а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, — дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:
«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати — плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти — на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато — то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.
Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.
«А як же мальчік? Я ж його люблю...»
«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»
«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»
«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»
«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»
«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».
«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»
«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.