Чтение онлайн

Їм квасолю і дивлюся через горизонтальну шпарину вікна, яка видніється під політичною картою світу, на вулицю. Бачу асфальтну доріжку, що тягнеться повз третю общагу до адміністративного корпусу університету. Невдовзі на пару поповзуть перші студенти, заспані й мовчазні. А я залишуся вдома, бо не люблю ходити на першу пару, як і на другу. Багато з моїх знайомих закидають мені, що я страшенно лінива людина, що лінивство інколи мене так долає, що я лише пливу за його течією і нічого не змінюю на краще. Кисло усміхаюся, бо не можу второпати, що ж це означає «на краще». Зрештою, хто сьогодні має право встановлювати, що таке «краще» чи «гірше»? Таке здатна сказати або вперта, як віслюк, людина, або ж ідіот, який прагне усіх повчати. Не буду кривити душею, бо знаю, що живу не так, як слід, але це радше моє звичайнісіньке вагання, що ніколи мене не покидає. Якщо сумніваюся — значить, я існую. Гарно сказано. Чому ці інтелектуальні козли нині не читають Декарта? Натомість квакають в унісон про модні речі, вони живуть, як мошки, тільки «сьогодні». Був я разом із Ковіньком на їхній одній тусовці, здається, у Будинку вчених у Києві, Ігорева знайома інтелектуалка нас туди потягнула. Спершу Ковінько сказав, що мусить піти в гастроном на Пушкінську й випити, бо там колись пив каву Василь Стус, але вона йому сказала: зануда, часи змінилися, ходи зі мною, там буде фуршет. І Ковінько повівся, а мені підморгнув, що до останньої електрички і так купа вільного часу. Ми прийшли в Будинок учених, і Ковінько надувся, як сич. При вигляді кількох десятків відомих столичних інтелектуалів його аж пересмикнуло і... прорвало: зграйка папуг із однаковими голосами й поглядами, сексоти кегебістські, мразі недоношені, вафлєглоти смердючі, запам'ятай, Віталя, це найпродажніша наволоч, яка тільки існує на світі, вона виживе за будь-якого режиму, за будь-яких обставин, такі самі шнурки дуже комфортно почувались у 70-х, коли людей садили, у 80-х, коли ще нічого не було ясно, і в 90-х, коли поміняли риторику; жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує, запам'ятай це, Віталя; он ту пизду бачиш? — показує на худющу у вишневому платті, — у 79-му через неї чоловіка з університету вигнали, а потім запроторили у психлікарню, а он того високого гондона зі світлою кучмою? найдорожчий стукач був, багатьом життя покалічив, а тепер, гнида, самий модний аналітик, по ящику їбальник частіше показують, ніж Папу Римського. Раптом я також почав їх усіх ненавидіти. Я бачив цих неживих людей, які стояли купками по п'ять-шість осіб із келихами вина й мляво розмовляли. Всі виховані, підстрижені, тверезі, випрасуваний одяг, начищене взуття, серйозні обличчя, мляві жести, вгодовані мордочки, які не знають, що таке голод і справжня житуха (не та, що в книжках і бездарних балачках). Кумедно за ними було спостерігати. А Ковінько після трьох-чотирьох келихів (це після двох наших чекушок), сичав далі: підарасики, сказав би Вєня Єрофеєв, а Рембо посцяв би перед ними на килим або обригав дорогий костюм шановного професора, а Жаррі харкнув би шляхетній дамі на спідницю (звісно ж, ненароком), жива людина! а що зробив би Аполлінер? ха! Під впливом Ігоревого пафосу я дивився на інтелектуальний салон і уявляв усіх цих пристаркуватих, юних і зовсім юних дам, елегантних політологів, філософів, літераторів голими й п'яними на вечірньому Дніпрі; тільки тоді в мене до них виникла б симпатія, якби вони казилися, вилазили одне одному на голову, ганялися одні за одними в прибережних кущах, тільки тоді... Ковінько продовжував: шлюс, ну що ці кабінетні нікчеми здатні написати? і про що їм писати? вони навіть не знають реального життя, як дохнуть зубожілі люди в провінції від недоїдання та хвороб; Віталя, ці салонні козли існують лише у світі прочитаних творів, у світі власної хирлявої уяви, напханої чужими цитатами, ідеями, іменами, творами, біографіями, якими кривляються одне перед одним у своїх нікчемних салонних балачках і пантуються, хто з них кращий інтелектуал; шлюс, підарасики.

Я дуже погано думаю про людей. Прикро. Мабуть, накрився мій Тибет. Пауза. Це не страшно. Можна буде зайнятися мусульманством, історією Візантії, стародавнім Китаєм, Африкою або кельтами на крайняк. Життя триває. Я триваю. І мої думки про світ також тривають. А ще триває мій голод, моє бажання не знати кого натягнути (Настю? Ліду? Тому? — всіх їх нада трахати, як казав один знайомий доцент), моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле. Так прагнув усе це врівноважити, заспокоїти, приборкати, щоб не заважало ясно дивитися на світ, щоб через це не дратуватися з найменшого приводу; так праглося від цього дистанціюватися, відгородитися скляною огорожею, через яку міг би дивитися на власні пристрасті, ніби на акваріумні рибки; так праглося... Не знаю причини своєї поразки. Може, коли приїде Дека, стане краще? Може, все це через те, що я залишився сам і не знаю, як далі бути? Може, все це через голод?

Відгортаю з вікна політичну карту світу, і кімната наливається денним світлом. Від сліпучого сонця мружуся і відчуваю, як моїй шкірі стає тепло. Стукають. Не обертаюся і гукаю: заходьте. Двері відчиняються, до мене наближаються легкі кроки. Руки заплющують мені очі, не знаю, хто це може бути. Руки м'які, трішки спітнілі, від них тхне цигарками. Юля. Я обіймаю її і цілую. Вона розгублено усміхається і виглядає не так сумно, як минулого разу.

«Хотіла тебе побачити. Скоро Дека приїде».

«Правда?» — пожвавлююся і радію.

«Він по телефону сказав, що всі мої проблеми вирішить, — каже вона задумано. — Як він це зробить — не розумію».

«Як твій математик?»

«Нікчема, це така нікчема... Ви тоді мені правду казали, я сама винна, дурочка-снігурочка... І чого до мене всяка погань липне? Я ж його так любила, думала, він це зрозуміє, а він...» Вона бере себе в руки, втирає очі, усміхається і каже, що все вже минуло, скоро приїде Дека, мені тільки з вами добре, давайте на вихідні будемо разом, як у старі прекрасні часи, підемо тинятися Графським парком. Добре. Вона цілує мене і йде.

Збираюся на другу пару, пхатися туди ліньки. Тільки на виході з общаги я раптом згадую про вагітність Юлі й картаю себе за тебе, що не поцікавився, як у неї справи. Невже я стаю байдужим до своїх близьких? Юля ж, певно, через це не спить ночами, а вдень знервована й доведена до ручки. Треба відвішати тому мудакові, сучарі-математику, тупо й просто відвішати: прийти в університет, виловити його на коридорі, затягнути в туалет і настріляти по каністрі. Я посміхаюся, бо коли все це уявляю, по тілу швидше пульсує кров, нагадуючи давні тернопільські діла, коли ще був живий Бритий і коли ще не розлетілися по світу інші пацани. Хочу завдати серію ударів по математичній мордочці того нікчеми, через якого страждає Юля, схопити його за жбари і — таблом об коліно, а коли він сповзе по стіні на підлогу, підняти і так само коліном — по помідорах, а на завершення — по вухах «хлопушку»... так хочу його зробити, що в мене аж трусяться руки. Які там Тибет і Далай-лама, які там Лао-цзи і просвітлення... У цього чувака гнила карма, і її треба виправити. Дати йому таких піздюлєй, щоб, курва, запам'ятав на все життя. Біля центрального корпусу я зливаюся з іншими студентами, які прямують до факультету. Мене завжди дратує йти цією алеєю зранку, треба постійно маневрувати серед купи людей, одні з яких сунуть надто повільно, а інші надто швидко. Переді мною повзе студентка-ідіотка з пакетом, і я не можу її обігнати, бо з лівого боку заважають густі кущі, а з правого — троє викладачів, які так само повільно сунуть, поважно розмахують чорними пластмасовими дипломатами й триндять про школу Анналів. Яка в дупі школа Анналів? Я не знаю, як мені далі жити! Я змушений стишити крок і вичекати зручну мить, щоб прослизнути між студенткою і кущами. Дорогенька, якщо ти так по-черепашому пересуватимешся, то в житті багато чого досягнеш. Ексгібіціоністів у кущах не видно, певно, відсипаються після вчорашнього трудного дня; цілий день трясти пулькою — це психологічно, мабуть, важко, так само, як і рибалити, коли щомиті зосереджено чекаєш на гарну покльовку. Ексгібіціоністи — такі самі рибалки, тільки відтягуються по-своєму, їх, бідолашних, просто ніхто не розуміє.

Пара на третьому поверсі, де знаходиться факультет іноземних мов. Я піднімаюся на гору і проходжу повз кафедру англійської мови, згадую про Ліду, хочу її побачити, вагаюся, чи заглянути до кабінету. Від однієї думки, що побачуся з нею, по тілу бігають мурашки. Я беруся за дверну ручку і не знаю, чи відчиняти. «Ви заходите?» — запитує в мене за спиною чоловічий голос, отямлююся, на мене дивиться молодий невисокий викладач у світлому костюмі; відступаюся від дверей кафедри і швидко йду до своєї аудиторії. Треба побачитися з Лідою. Хочу їй багато сказати. Це безглуздя — через мою ідіотську писанину («поки не старе тіло» — згадую її гіркі слова) — так довго тривати не може, це просто смішно, хіба це вагома причина для розриву? Треба повернутися до Ліди, її мусить попустити, мусить, адже у нас було не просто так. Пауза. Бляха, я ні хріна не можу писати, не можу слухати хрипкий, нудний голос лектора, не можу за ним записувати, не можу тут бути. У крайньому ряді, біля вікна, від конспекту відривається студентка, на мить кидає на мене божевільний погляд (показую їй язика) і знову втикає у свою писанину; згорблена від навчання, вона має такий зосереджений вигляд, що, певно, й не збагнула, що я показав їй язика. З нудьги розглядаю дівчат серед лекційного потоку з трьох-чотирьох груп: деякі мене страшенно заводять, на другому курсі одній я навіть писав несерйозні любовні записки, на які вона інколи відгукувалася, але в нас так нічого й не вийшло, бо я... не маю грошей; дякую їй, що вона хоча б відкрито про це натякнула. Наше знайомство почалося, здається, з того, що я сказав їй на вушко, коли вона сиділа на лекції переді мною: маєш гарну, рівну спинку. Пригадую, тоді в мене страшенно встав від цього спостереження. Через годину ми вже разом стояли в черзі у буфеті, і я втирав їй про Кропоткіна, а потім про Муссоліні та д'Анунціо, а ще через кілька годин ми цілувалися в Графському парку; нас помітив старенький викладач економіки, він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою, а через тиждень-другий сказав, що в мене, кхи, гарний смак. Інколи думаю, куди покотився б клубочок мого життя, якби я був із нею? Он вона зараз сидить майже в перших рядах, здається, заміжня, і в неї все добре. Підозрюю, я страшенно нарікав би на себе, якби був із нею, якби став заручником власної любові до симпатичної і рівної спинки. Скільки ще таких симпатичних та рівних спинок буде! Скільки ще разів через них вагатимуся «так чи ні?», «мати чи не мати?», «час чи буття?» і таке інше. Бляха, того, кому на все насрати, називають брахманом. Через те, що цілу ніч мучився від безсоння, почуваюся паршиво, інколи неприємним поколюванням нагадує про себе шлунок. Не можу більше тут бути.

На перерві в натовпі студентів помічаю Настю. Її очі плавно оглядають присутніх і зупиняються на мені. Це відбувається так раптово, що кілька секунд не можу вимовити й слова, лише непевно киваю на її привітання. Вона виглядає просто розкішно: нова зачіска, легка, світла, коротка сукня, що облягає її витончену талію. В Настиному погляді читаю щось нове й незрозуміле: і сумну іронію, і кислу радість, і ностальгію. Від кількох знайомих чув, що вона зустрічається з іншим, здається, місцевим бізнесменом, який має іномарку. Ми перекидаємося про те про се, і я дивуюся з її поведінки. Настя змінилася, і це помітно навіть у голосі. Говорить не так завзято, як раніше, не рефлексує з приводу наших стосунків (раніше цим страшенно втомлювала), слова вимовляє ніби ліниво й неохоче. Невже я в минулому? Вона каже, що я кепсько виглядаю.

«Вночі не спав».

«Думав про Тибет?»

«Про ескімосів».

Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.

«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.

«Майже».

«Ну хоча би знайшов себе?»

Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів мене кидає в жар, я розумію, що вона також мене хоче. Значить — не забула! Господи, знову все починається, знову все летить під три чорти. Я втрачаю рівновагу, материк під ногами здригається, все перемішалося, все втратило свої обриси, і я не знаю, куди мене ця ріка відносить. Нехай все буде, як є, нехай карма веде мою неспокійну душу невідомими дорогами. Бляха, це вже якась проповідь пішла...

Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.

«Мені було так погано».

«Дурненька».

«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.

Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.