Чтение онлайн

Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.

«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.

«Думаю, як правильно вчинити».

«Нема що думати».

«Треба поговорити з цим математиком».

«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».

«Що пропонуєш?»

«Валити мутанта. Конкретно валити».

Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:

«А як же Тибет?»

Пауза.

«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».

Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.

«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».

«До чого ти це?» — не розумію його.

«Я про твій Тибет».

Пауза.

Не маю сили з ним сперечатися. Хай думає що хоче. Ковінько правильно каже: святому легко, він може голодним і босим ходити по снігові, а я так не можу, мені важко. А я хочу більш-менш їсти (в цьому ж, звісно, нема нічого поганого), тепло одягатися і не страждати (хоча це не виходить). А ще я хотів би не парити собі мізки всілякими дрібничками. Взагалі хотів би нічого не хотіти, лише сидіти з Буддою за столом, курити кальян, бухати, споглядати буття. Але те, в чому ми живемо, більше схоже на велику купу лайна, яку доводиться розгрібати, щоб у ній не потонути. Я завжди ставився до релігії, етики та іншої моральної пурги з побожною шаною, але бувають речі, які нас брутально змушують забути про цю пошану й відчувати зовсім інше — щось дике, агресивне, глибоко внутрішнє, те, що здатне одного чудового дня вилізти з нутра й показати свої гострі ікла. Дека, я ніколи не зможу бути бездоганною, вихованою, шляхетною людиною, хоча така роль інколи мені й удається. Бути інакшим — значить бути неприродним. Коли ти одягнеш мавпу в смокінг, її манери не зміняться. Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є, мене ж не виховували в умовах принца Валійського, я ріс у панельно-пролетарському середовищі й, між іншим, цього ніколи не заперечував; люди, які зраджують своє походження, — найнікчемніші істоти на землі. Змінюватися на краще потрібно, але не треба забувати того світу, якому ти зобов'язаний багатьма своїми роками, навіть якби це була в'язниця чи концтабір, вулиця чи полонини, на яких ти випасав худобу.

І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився. Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).

«Може, нічого не втрачено?»

«Пізно, — кажу йому, — такі жінки якщо вирішують, то це назавжди. Це ж не соска нашого віку, якій можна на вушко почесати, і вона поведеться».

«Як це сталося?»

Що йому відповісти? Що це через дурнувате словосполучення в моїй прозі: поки не старе тіло? Дека уважно слухає і по здивованих очах бачу, що йому це не вкладається в голові. Пауза. «Вона дуже мудра жінка, — каже згодом, — давай за неї вип'ємо».

Давай. Дека дістає «п'ятку» з травою, розпаковує її. І поки він висипає коноплю на аркуш паперу і забиває в порожню цигарку, я згадую Селінові слова, що зректися кохання набагато важче, ніж зректися життя. На мене несподівано находить прозріння, що мої стосунки з Настею, Лідою та іншими, які були до них, — це... якась дешева пародія на великі почуття, якась жалюгідна гра, в якій я — найнікчемніший і найбездарніший актор. Актор, який не вірить у свою гру. Бо якби я любив, то ніколи так не жив би, не думав, не карався, не був. Але це, мабуть, не тільки мене стосується; час такий — суцільної хирлявості, безликості й нікчемності. Хирлява правда й хирлява брехня, жалюгідна радість і жалюгідні страждання, примітивні дурні та йолопи інтелектуали, безликі герої і невиразна маса, банальні жертви й банальні кати. Що тут ще можна сказати? Тотальний даунізм різноманітного розливу.

«Мені треба визначитися», — мимоволі кажу вголос.

«Нам постійно треба визначатися», — вставляє Дека, який, певно, думає про своє. Він затягується, передає мені, каже, зараз трохи попустить, після водочки приємно підгрібає. Ми докурюємо й допиваємо пляшку. Депресняк не покидає.

«Дека, мені сьогодні треба свиня, якщо я не відпердолю свиню — буде хріново».

«Так в чому проблема? — сміється він. — Цілий дев'ятий, восьмий і сьомий поверхи, за тобою ще півроку тому стогнала Даша з музпеду. Чого дивишся? Не можеш згадати? Біла й висока, ляхи в неї, скажу тобі, вищий сорт, сам їх кусав, вона зараз живе у 922-й, це розкішна женщина, а щедра, як справжня християнка, ніколи не відмовить, добра душа».

«Я вже її хочу, цю суку безпородну», — кажу йому.

«Ти не догнав, — перебиває мене, — вона справді добра людина, лише на передок слабенька, але в цьому нічого поганого нема — гарні дівахи всі на передок слабенькі».

Коли общага поволі засинає, я намилююся до Даші. Заходжу, але сусідки кажуть, що вона вийшла. Заходжу через годину, знову нема: в душовій париться. Це харашо. Підходжу до дверей душової й прошу, щоб відчинила. Даша, певно, лякається, постійно перепитує: хто? Кінь у пальто; бляха, відчиняй, це я — Віталік. Даша лопоче, що в мене дашок поїхав, але я знову наполягаю. Врешті вона відчиняє, закутана в жовтий махровий рушник, я завалюю в душову й накидаюся на неї. Від несподіванки Даша аж відкриває рота, я беру її обличчя в долоні й шепочу, що можеш кричати «ґвалтують!». Даша каже, що кричатиме, й усміхається. Я розмотую її з рушника, починаю обціловувати тепле, вологе тіло, падаю на коліна, а руками масажую розпашілі, м'які груди, які під доторками слухняно коливаються. Даша шепоче «не тут», але я знаю, що поки всі не поснули — гнилий номер. Пропоную їй піти до себе на восьмий. Даша заперечливо киває, каже: потім будуть говорити. Уроди завжди будуть говорити. Дістаю з трусів свій інструмент і передаю в її надійні долоні. В душовій так тісно, що вона не може нормально присісти, щоб з ним побалакати. Вже пізніше, після цього всього, коли Даша одягнулася і вийшла зі мною в рекреацію покурити, ми певний час облизуємося (не піду ж я від неї відразу) і говоримо. Ти ж нікому не скажеш, правда? — дивиться на мене. Правда, нікому. Ми знову цілуємося, це вже трохи набридає. Даша каже, що дівчата називають мене монахом. Я дивуюся, а Даша продовжує: все тому, що я маю можливість (бо один у кімнаті) жити з коханкою, але цього не роблю, лише інколи воджу на кілька годин. Уважно слухаю і пальцем тарабаню по лівому соску, оголивши груди з-під домашнього халата. Сосок твердне, помітно видовжується, і я знову заводжуся. Але в мені народжується лінь і я не знаю, чим вона викликана. Мабуть, це все через духи, якими Даша побризкалася після душу: запах надто солодкий і різкий. Даша схожа на велику ґумову ляльку. Вона липне до мене, треться об живіт і ноги. Я масажую її пухкі сідниці, Даші це подобається, і вона лепече, що зустрічається з одним гавриком, але він їй не в тягу, ти будеш до мене приходити? будеш? Може, у нас почнеться роман — закочує очі. Може. Це набридає, хочеться піти. Втім, я не проти її ще раз натягнути. Прийди вночі, шепочу й кусаю мочку її вуха, двері будуть не зачинені. Даша каже: да. Я легко б'ю її по дупці й повертаюся до себе. Думаю про свої стосунки з жінками й нічого не доганяю. Хулі мізки собі парити, трахати їх треба — як любить казати один мій знайомий доцент-філолог, який часто бухає з Ковіньком. Уявляю обличчя тих, кого страшенно хочу: Настя, Ліда, Тома (про неї останнім часом забув). Трахати їх всіх нада.

Опівночі приходить Дека, вгашений — просто дрова. Розповідає, що познайомився з двома симпатичними першокурсницями-філоложками, уявляєш, Віталя, вони хочуть, аж пищать, але поки перелякані. Він падає на сусіднє ліжко і наспівує пісеньку з мультфільму про Петрика та слоненяток: «скільки я не намагався». Я вимикаю світло й лягаю. Не знаю, скільки часу минає, коли обережно оживає клямка, двері піддаються і до кімнати вливається смуга світла з блоку. Даша. Вона тихо заходить, зачиняє двері, замок двічі перекручується (розумна дівчинка) і напомацки підходить до мене. Дека, здається, заснув. Даша сідає на ліжко, яке під її вагою дико скрипить, пошепки запитує, де можна кинути халат. Залазить до мене. Морить на сон, але я пересилюю себе й гладжу її під ковдрою. Вона ще більш темпераментна, ніж у душовій. Це страшенно подобається і заводить. Руками показую, щоб мене посмоктала. Даша підкорюється, від її рухів ліжко ще більше скрипить, і я боюся, аби не прокинувся Дека. Вона сидить напівобертом і відчуває незручності. Беру її за таз і тягну до себе. Даша перекидає ногу через мою голову, всім тілом підтягується до моєї голови й легко опускається на мій рот. Губами занурююся в гарячу, вологу нірку, волосяна шубка поколює мені підборіддя. Кілька разів вона намагається затиснути мене в собі, від чого моє обличчя вкривається її соками. Даша сильно й пристрасно його ковтає, облизує, міцно стискає в руці, а іншою бавиться з помідорами. Даша, Даша, не проста ти дівчинка. Жодна з них мені ще не робила це так здорово. Я починаю шкодувати, що не під'їхав до малої раніше. Дека кашляє, Даша перелякано зривається і швидко залазить під ковдру. «Це Дека», — усміхаюся на її запитання. Дашу попускає, і вона також тихо сміється. Більше на нього не зважаємо й займаємося своїм, ліжко так скрипить, що Дека, певно, прокинувся. Потім ми розмовляємо, і я не знаю, котра година. Даша погладжує мене під ковдрою, але я страшенно хочу спати. Вона муркотить мені на вушко, запускає в нього свого язика, думаю, як її позбавитися, о, придумав: Даша, кажу їй, займися Декою, йому буде приємно. Вона замовкає, в темряві відчуваю, як напружено думає.

«Даша, не бійся», — шепочу й цілую в губи.

«Ти серйозно?»

«Серйозно, тобі сподобається, у нас із Декою завжди так — і жінкам подобається, ну, сміливіше».

Відчуваю, як Дека тамує дихання, певно, не спить. Даша підводиться, ліжко оживає диким скрипом, і переходить до Деки. Дякувати Богу, я так хочу спати, що вже мало розрізняю їхні голоси та сміх. Вони вовтузяться, а я вже бачу свій прекрасний і далекий Тибет, я хочу, аби мені приснилися його монастирі, монахи, селяни, їхня їжа, гірське повітря, засніжені гори, холодні потоки, а ще — мордяки клятих китайських окупантів. У мої мрії проривається голос Даші: Дека, не треба. Але голос мого друга одразу його підкорює: треба, Даша, треба. Нарешті — вона заспокоїться, а я зможу солодко заснути. І який ідіот тягнув мене за язика, щоб вона прийшла...

Уже другий день, як ми полюємо на підара-математика, вчора нам сказали, що він не ходить на пари, захворів. Я його вилікую, хай тільки мені попадеться. Дека каже, що я занадто збуджений. Ми заходимо в корпус математичного факультету, підходимо до розкладу і шукаємо аудиторію, де зараз може бути група математика. Несподівано ми бачимо його, він також стоїть біля розкладу й засмученим поглядом вивчає. Підрулюю, відтягую його вбік на кілька слів, але той лох одразу поводиться агресивно. Чуєш, вівця, не блатуй, попустися, перетремо і я тебе відпущу — кажу йому на вухо, але це мудило пручається, як дівчинка, і повторює: нам нема про що говорити. Ах ти, підар вошивий! Мене це настільки дістає, що я хапаю його під руку, а Дека під іншу, й ми волочимо козла в найближчий туалет. Він пручається і голосно вигукує, щоб йому дали спокій. В мене падає планка, і я починаю товкти його вільною рукою в коридорі на очах купи студентів. Нам вдається дотягнути дурбелика в парашу, закриняємо двері, і Дека тримає за ручку, аби ніхто не ввійшов. Математика попускає, він стає тихим і переляканим. Я відразу завдаю прямий у харю, і він вдаряється балдою об кахельну плитку, якою обкладено туалет.

«Недоношений, ти чьо малу мучиш?» — гуп, б'ю під дихало. Він сповзає, але я ставлю його на ноги. У двері туалету ламаються, Дека нікого не пускає і кричить: технічна перерва. Бліде обличчя математика вкривається червоними плямами, губи напружуються і тоншають, він нерозбірливо белькоче. З коліна даю йому по помідорах, він замовкає, застигає і знову сповзає по стіні. «Гнида, ти знаєш, що Юля від тебе вагітна?»

«Не від мене».

«Шо ти сказав?!» — даю боковий із правої. В нього починається істерика, в паніці він вигукує, що не може з нею бути, бо вона йому все розповіла, все про своє життя, що коли зустрічалася з ним, то спала і з нами, що вона просто ненормальна, що їй треба лікуватися, а залетіти вона могла від кого завгодно; пауза...