Чтение онлайн

Зараз страшна холоднеча, аж руки заклякли. Здається, наче вони не мої. І мозок — теж ніби не мій. Падає сніг. Сніг, схожий на чийсь мозок. Сніг, що лягає щораз товстішим шаром на землю, як чийсь мозок… (Що за нісенітниця?)

Якби не холод, життя моє було б цілком нормальним. А твоє там як? Я не повідомляю тобі моєї адреси, але ти не ображайся. Причина не в тому, що я хочу щось приховати. Я тебе прошу: зрозумій мене. Це для мене дуже делікатне питання. Мені здається, що в ту мить, коли я повідомив би тобі свою адресу, в мені щось змінилося б. Не вмію як слід пояснити…

Мені здається, що ти завжди добре розумів те, що мені не вдавалося докладно пояснити. Однак чим краще ти мене розумів, тим важче мені ставало висловити свою думку. Напевне, в мене від народження якась вада.

Ясна річ, у всіх є свої вади.

Однак найбільша моя вада полягає в тому, що мої вроджені вади щороку розростаються. Інакше кажучи, враження таке, ніби в мені живе курочка. Курочка несе яєчко, яєчко стає курочкою і ця курочка, у свою чергу, несе нове яєчко… Тож хіба людина може жити з такою вадою? У тому-то й річ, що може.

Так чи інакше, я все-таки не дам тобі моєї адреси. Певен, що так буде краще. І для мене, і для тебе, чи не так?

Мабуть, нам треба було народитися в Росії дев’ятнадцятого століття. Мені — князем, тобі — графом. Ми удвох полювали б, стрілялися б на дуелі, були б суперниками в коханні, страждали б метафізичними муками, пили б пиво, милуючись вечірньою загравою над Чорним морем. А на схилі літ уплуталися б у якусь змову, були б удвох заслані в Сибір, де і померли б… Ти не вважаєш, що це було б чудово? Гадаю, що і я писав би набагато кращі романи, якби народився в дев’ятнадцятому столітті. Може, не так, як Достоєвський, але, напевне, став би у другий ряд за ним. Цікаво, ким би ти був? Мабуть, просто графом. Бути просто графом — теж непогано. Цілком у дусі дев’ятнадцятого століття.

Але годі! Повернімося у двадцяте століття.

Поговорімо про маленькі містечка.

Не про ті, де ми народилися, а про всі інші.

На світі справді є багато різноманітних містечок. І в кожному з них — чимало такого, що мене приваблювало. А тому упродовж останніх років я побував не в одному з них.

Сідав на поїзд, сходив на першій-ліпшій станції і на маленькому кільцевому роз’їзді опинявся перед щитом з планом містечка й торговим кварталом. Усюди, куди я потрапляв, я бачив те саме. Навіть собаки мали однаковий вигляд. Передусім я обходив торговий квартал, а потім прямував до агентства з продажу та оренди нерухомості, щоб підшукати собі пансіон за помірну плату. Звісно, я був усюди чужаком, а тому в маленькому містечку, де з підозрою до них ставляться, я не міг відразу здобути довіру. Та, як ти знаєш, я вмію добре обходитися з людьми, отож через хвилин п’ятнадцять встановлював дружні стосунки майже з будь-ким. Швидко ладнав справу з житлом і роздобував різноманітну потрібну інформацію про містечко.

Після того шукав роботу. І цього разу все починалося із знайомства з різними людьми. Тобі, гадаю, було б нудно до цього братися (як, до речі, й мені), адже йшлося про перебування в містечку не довше, ніж чотири місяці. Заприязнитися з ким-небудь було неважко. Передусім я знаходив кафетерій або забігайлівку, де збиралася тамтешня молодь (у кожному містечку є таке місце, так би мовити, його пуп),ставав його завсідником і через нових знайомих діставав роботу. Ясна річ, я видумував собі підходяще ім’я та історію свого життя. Ти навіть не уявляєш собі, скільки таких імен і біографій ще досі зберігає моя пам’ять! Стільки, що іноді я навіть забуваю, ким я був насправді.

І робота попадалася різна. Здебільшого нудна, однак я працював із задоволенням. Найчастіше на бензоколонці. Потім — буфетником у закусочній. Був і сторожем книгарні, і працівником радіостанції. Копав землю і продавав косметику. Заслужив собі доброї слави як комівояжер… І, звичайно, спав з різними дівчатами. Зізнаюсь: зовсім непогано переспати з жінками кожного разу як людина з іншим іменем та біографією.

Загалом ось так усе крутилося.

І от мені сповнилося двадцять дев’ять. А через дев’ять місяців буде тридцять.

Я все ще не збагнув, чи таке життя мені підходить. Не знаю, чи охота до мандрів — універсальна властивість. Як хтось писав, для тривалого мандрівного життя людині потрібна хоч би одна з трьох схильностей — релігійна, мистецька або розумова. Мовляв, без однієї з них про нього не може бути й мови. Однак я не думаю, що котрась із них відповідає моїй вдачі. Якщо вже питати, котра… а втім, не варто.

А можливо, я помилково відчинив не ті двері і зайшов надто далеко, щоб назад повернутися. Однак коли вже відчинив, то нічого не залишається, як гідно йти до кінця. Адже не годиться вічно купувати в кредит.

Ось такі справи.

Як я вже раніше казав (справді казав?), я боюсь про тебе думати. Напевне, тому що ти нагадуєш мені про той час, коли я був ще більш-менш нормальною людиною.

P. S. Водночас надсилаю тобі свій роман. Для мене він уже не становить жодної цінності, а тому розпорядися ним на свій розсуд.

Цього листа надсилаю тобі терміновою поштою — щоб доставили до 24 грудня. Добре, якщо вчасно дійде…

В усякому разі, вітаю з днем народження.

І з Різдвом!

Лист Пацюка прийшов до мене під кінець року — 27 грудня, його конверта, вкрай зім’ятого, просунули мені в поштову скриньку. На ньому були дві наліпки з проханням переслати за новою адресою. Листа Пацюк вислав за дуже старою. Нічого не вдієш — я ж не повідомив йому, де проживаю тепер.

Я тричі перечитав чотири аркуші листа на блідо-зеленому папері, написаного густим почерком, і, взявши в руку конверт, заходився розглядати напівзбляклий штемпель. Про місто з такою назвою я ніколи не чув. Я вийняв з книжкової шафи географічний атлас і спробував знайти місто на карті. З деяких фраз Пацюкового листа в мене склалося враження, що йдеться про північні околиці Хонсю. І справді, я не помилився у своїх сподіваннях: місто виявилося у префектурі Аоморі. Невеличке місто, на відстані години їзди поїздом від Аоморі. За розкладом руху протягом дня там зупиняється п’ять поїздів. Два вранці, один у полудні і два ввечері. Що таке Аоморі у грудні, я знаю: бував там кілька разів. Страшна холоднеча. Навіть світлофори обмерзають.

Потім я показав листа дружині. «Бідолаха», — коротко сказала вона. Хоча, мабуть, збиралася сказати: «Бідолахи». Та, звісно, зараз це не має значення.

Рукопис сторінок на двісті я закинув у шухляду, навіть не глянувши на назву. Не знаю чому, але мені не хотілося його читати. Мені було досить самого листа.

Я сів на стілець перед калорифером і скурив три сигарети.

Другий лист від Пацюка надійшов у квітні наступного року.

Яподумав, чи не забагато набалакав тобі в попередньому листі. А от про що балакав — анітрохи не пам’ятаю.

Я знову переїхав. Тепер живу в зовсім іншому місці. Надзвичайно тихому. Може, навіть занадто тихому.

А проте в певному розумінні тут — мій останній прихисток. Здається, що, з одного боку, я мав сюди прибитися, а, з другого — що плив сюди завжди проти течії. Яке судження правильне — судити не мені.