Чтение онлайн

Я полюбляв гуляти вздовж річки. Рухатися одночасно з водою. І відчувати її дихання… Такі струмкисправді існують. Саме вонипобудували це місто. Упродовж тисячі років вонируйнували гори, змивали землю, засипали нею море і поїли своєю вологою дерева по берегах. Від самого початку місто належало їм.Напевне, так воно й буде далі…

Завдяки червневим дощам річка наповнилася водою, що стікала аж до моря. Пахло молодим листям дерев, висаджених уздовж берега. Здавалося, ніби й повітря просякло зеленим кольором. На траві рука об руку сиділо кілька парочок, старий чоловік вигулював собаку. Старшокласник, зупинивши мотоцикл, курив сигарету. Звичайнісінький літній вечір.

Купивши у пивничці по дорозі дві банки пива, я з паперовим пакетом у руках спустився до моря. Річка, вливаючись у море, скидалася чи то на маленьку затоку, чи то на засипаний наполовину канал. Недоторканим лишився клапоть колишнього морського берега завширшки метрів п’ятдесят. Пляж був таким, як і колись. Дрібні хвилі, кругляки, викинуті водою на берег. Запах моря. Бетонний хвилеріз з прутами арматури і зухвалими написами фарбою з розпилювача… Шматок дорогого серцю морського берега, затиснутого між двома десятиметровими бетонними стінами, що відходили вдалину на кілька кілометрів, з рядами висотних житлових будинків за ними. Залишилося п’ятдесят метрів узбережжя, все інше кануло в минуле.

Уздовж колишнього набережного шосе я рушив від річки на схід. На мій подив, старий хвилеріз ніхто не зруйнував. Дивне видовище — хвилеріз, який втратив море. Я дійшов до місця, де колись часто зупиняв автомобіль і дивився на море, сів на край хвилерізу і відкрив банку пива. Замість моря перед моїми очима тяглися насипи привезеного ґрунту і висотні багатоквартирні будинки. Їхні безлиці блоки скидалися на покинуте риштування, приготоване для будівництва надземного міста, або ж на неповнолітніх дітей, які заждалися повернення своїх батьків.

Нитки асфальтованих доріг, немов павутиння, снувалися між будинками, заходили на величезні автостоянки і закінчувалися на автобусних терміналах. Супермаркети, бензоколонки, просторий парк і народний дім — усе було новісіньким і неприродним. Привезена з гір земля вражала сірістю, властивою для відвойованих у моря територій. Ділянки, ще не розплановані під будівництво, густо заросли бур’яном, насіння якого приніс вітер. Бур’ян укорінювався у свіжу землю з дивовижною швидкістю. Розповзався повсюди, ніби глузуючи з трави і дерев, посаджених уздовж асфальтованих шосе людськими руками.

Сумне видовище.

Та що я можу про це сказати? Тут уже почалася нова гра за новими правилами. І зупинити її ніхто не в змозі.

Я допив другу банку пива й обидві порожні банки, одна за одною, з усієї сили жбурнув на насипану землю — туди, де колись було море. Порожні банки покрутились у повітрі — і зникли в морі бур’яну. Я закурив сигарету.

Уже докурюючи її, я помітив, що до мене поволі наближається якийсь чоловік з ліхтариком у руці. Чоловік років сорока в сірій сорочці, сірих штанях і сірій шапці. Очевидно, охоронець державних об’єктів.

— Ви щось кинули, чи не так? — спитав він, підступивши до мене.

— Кинув, — підтвердив я.

— Що кинули?

— Круглі металеві предмети з кришкою, — сказав я.

Охоронець, здавалось, розгубився.

— Навіщо кидали?

— Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.

— Так це було колись, — сказав охоронець. — А тепер тут — муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.

На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.

— Річ у тому, — відповів я, — що у ваших словах є певний резон.

— Так закон вимагає, — сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

— Що ж тепер робити?

— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!

— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!

— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

— До готелю! — сказав я.

— Подорожуєте? — спитав літній водій.

— Ага…

— Уперше в наших краях?

— Удруге, — відповів я.

— Япривіз вам листа, — сказав я.

— Мені? — перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!

— Що, вам так здалося?

— Ага, — відповів я. Відповів — ізразу відчув, яку дурницю зробив.

Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.

— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.

— Саме так.

Вона відкашлялась і попросила вибачення.

— Тому що він ваш друг?

— Гадаю, що так.

— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?

В її словах справді-таки була логіка.

— Не знаю, — відповів я щиро.

— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?

І я цього не знав. Тож так і сказав їй: «Не знаю». Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.