Чтение онлайн

— Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень, січень, лютий… Найхолодніша пора, чи не так? Здається, того року зима була страшно холодна, правда?

— Не пам’ятаю, — відповів я. Здавалося, ніби про зимову холоднечу п’ятирічної давності вона говорить так, як про вчорашню погоду.

— А ви коли-небудь так само чекали жінку?

— Ні, — сказав я.

— Якщо намагаєшся дочекатись когось протягом обмеженого часу, то після невдачі тобі стає все одно. І не має значення, як довго довелося чекати — десять років, п’ять років чи один місяць.

Я кивнув головою.

Її склянка з помаранчевим соком спорожніла наполовину.

— Так було й тоді, коли я вперше вийшла заміж. Я все чекала і чекала, аж поки не втомилася чекати — і мені стало все одно. У двадцять один вискочила заміж, у двадцять два — розлучилася. Після того переїхала до цього міста…

— Усе геть чисто, як у моєї дружини, — сказав я.

— Що?

— У двадцять один вона вийшла заміж, у двадцять два — розлучилася.

Вона видивилася на мене — і розбовтала паличкою помаранчевий напій у склянці. Мені здалося, що я сказав щось зайве.

— Дуже важко замолоду пережити розлучення відразу після одруження, — вела вона далі. — Якщо коротко — далі хочеться чогось двовимірного та нереального, чи не так? Але ж нереальне не може довго тривати, правда?

— Можливо, що так…

— Після розлучення, поки з ним не зустрілася, я жила в цьому місті сама ось таким нереальним життям. Майже ніяких знайомих, ні бажання кудись піти розважитися, ні коханця. Прокинусь уранці — і йду на роботу, креслю цілий день креслення, ввечері по дорозі додому купую у супермаркеті продукти і вдома вечеряю. Не вимикаючи радіо, читаю книжку, роблю записи в щоденнику або перу у ванні панчохи. Квартира на березі моря, а тому постійно чути шум хвиль. Безрадісне життя та й годі… — Вона допила помаранчевий сік. — Мабуть, я балакаю нісенітниці, чи не так?

Я мовчки похитав головою.

Після шостої настав «час коктейлів» — і лампи під стелею пригасли. У місті почали запалюватися вогні. На вершині кранів спалахнули червоні ліхтарі. У вечірніх сутінках поблискував тонкими голками дощ.

— Чогось міцного не вип’єте? — запитав я.

— А як це називається, коли горілку змішати з виноградним соком?

— «Солті-доґ».

Я підкликав офіціанта і замовив «солті-доґ» і віскі «Катті Сарк».

— То на чому я зупинилася?

— Ви говорили про безрадісне життя…

— Правду кажучи, воно не було вже таким безрадісним, — сказала вона. — І тільки шум хвиль трохи навівав смуток. Коли поселялася у квартиру, управитель переконував, що, мовляв, скоро звикну, але так не вийшло.

— Але ж моря вже немає.

Вона спокійно всміхнулася — і зморшки в кутиках її очей ледь-ледь ворухнулися.

— Так, ви правду кажете. Моря вже немає. Однак мені іноді вчувається його шум. Напевне, за довгий час укарбувався в мої вуха.

— І саме тоді з’явився Пацюк?

— Ага. Однак я тоді його так не називала.

— А як?

— Називала на ім’я. Так, як це роблять усі, хіба ні?

Вона була права. Бо навіть прізвисько «Пацюк» звучало надто по-дитячому.

— Ну, звичайно, — погодився я.

Нам принесли напої. Вона випила один ковток «солті-доґу» і витерла паперовою серветкою крихітки солі, що прилипли до губ. Серветку з відбитком помади вона спритно зігнула навпіл і поклала на стіл.

— Він був — як би це краще сказати? — дуже нереальним. Ви розумієте, що я кажу?

— Начебто розумію.

— Я подумала, що його нереальність потрібна мені для того, щоб розбити мою. З першої зустрічі так подумала. Тому і вподобала його. А може, спочатку вподобала, а вже потім так подумала. Та, зрештою, це все одно.

Піаністка повернулася з відпочинку і почала виконувати мелодії старих кінофільмів. Здавалося, звучить недоречний музичний фон у недоречній сцені.

— І от я іноді думаю: може, таким чином я його використовувала?.. І, може, від самого початку він це відчував?.. Як ви гадаєте?

— Звідки мені це знати? — сказав я. — Це все стосується лише вас.

Вона промовчала.

Мовчанка тривала секунд десять, поки я збагнув, що її розповідь скінчилася. Я допив віскі, добув з кишені листи Пацюка й поклав їх посеред стола.

— Треба прочитати їх прямо тут?

— Заберіть додому і там читайте. А як не захочете читати — викиньте геть.

Вона кивнула головою, взяла листи і заховала у сумочку. Клацнув металічний замок. Я запалив другу сигарету і замовив другу порцію віскі. Мені найбільше подобається саме друга порція віскі. З першою порцією заспокоюються нерви, а з другою настає лад у голові. Після третьої і далі пропадає смак випитого. Залишається тільки саме переливання рідини у шлунок.

— І заради цього ви спеціально приїхали до Токіо? — спитала вона.

— Майже так…

— Ви дуже люб’язні.

— Я про це не думав. У нас так заведено. Якби ми помінялися місцями, то, гадаю, він зробив би так само.

— А хіба коли-небудь він уже робив вам таку послугу?

Я похитав головою.

— Однак ми вже тривалий час ставимо один одному такі нереальні прохання. А от як виконати нереальні прохання у реальному світі — зовсім інше питання.

— Напевне, небагато людей у світі мислять подібним чином.

— Можливо…

Привітно всміхнувшись, вона піднялася з-за столу і взяла в руки рахунок.

— Дозвольте мені за все заплатити. Тим паче що я спізнилася на сорок хвилин…

— Якщо вам це приємно — будь ласка, — сказав я. — А ще про одне запитати можна?

— Будь ласка, питайте.

— По телефону ви сказали, що здогадаєтеся, яка у мене зовнішність.

— Так, сказала. Сказала, розраховуючи на інтуїцію…

— І що — відразу здогадалися?

— Відразу, — сказала вона.

Дощ хлюскав з однаковою силою. З готельного вікна було видно неонову рекламу на сусідній будівлі. Крізь зелене штучне світло до землі летіла сила-силенна ліній дощу. Я стояв перед вікном і дивився вниз — стріли дощу, здавалося, прямували в одну точку земної поверхні.