Чтение онлайн

Я вийшов надвір, ще раз погладив вівчарку по голові і глибоко вдихнув свіже повітря. Потім обійшов вівчарню і через місток, прокладений над невеликим потоком, попрямував до оселі вівчаря — затишного маленького одноповерхового будиночка поряд з набагато більшою коморою для зберігання сіна та сільськогосподарського знаряддя.

Вівчар порався біля комори — складав пластмасові мішки з хімікатами на краю бетонового рову завширшки і завглибшки один метр. Помітивши здалеку, що я наближаюся, він зиркнув на мене — і продовжував роботу так, ніби зовсім не цікавився моєю персоною. І лише тоді, коли я підійшов до рову, він нарешті дав рукам відпочити і витер піт з обличчя рушником, обмотаним навколо шиї.

— Завтра повністю дезінфікуємо овець, — сказав чоловік. Потім вийняв з кишені зім’яту сигарету, розгладив її пальцями і запалив. — Усипимо сюди інсектицидів і скупаємо одну за одною. Бо інакше зимою на них заведеться всіляка кузька…

— Робите це самі?

— Ви що, глузуєте? Приходять двоє помічників. Вони, я і вівчарка — всі разом даємо собі раду. Особливо старається вівчарка. І вівці їй вірять. Бо яка ж це вівчарка, якщо вони не мають до неї довіри, правда?

Присадкуватий вівчар виявився на сантиметрів п’ять нижчий від мене. Років йому було під п’ятдесят, коротке волосся стирчало на голові, як щітка. Ніби стягуючи шкіру з пальців, він зняв гумові рукавички, обтрусив їх об стегно і запхав у кишеню штанів. Своїм виглядом він більше скидався на унтер-офіцера, зобов’язаного муштрувати новобранців, ніж на тваринника.

— До речі, ви, здається, хочете щось запитати, чи не так?

— Саме так.

— Питайте!

— Ви давно на цій роботі?

— Десять років, — відповів чоловік. — Не знаю, багато це чи мало, але за той час я добре вивчив овець. А перед тим я служив у Силах самооборони.

Він знову обмотав шию рушником і глянув у небо.

— Ви завжди тут зимуєте?

— Та як вам сказати… — відповів вівчар і відкашлявся. — Загалом, так. Податися мені більше немає де, а, крім того, зимою роботи аж надто багато. Снігу в цих краях випадає метрів на два, тож якщо його час від часу не згрібати з вівчарні — дах провалиться і поховає під собою овець. Та й годувати їх треба, прибирати за ними — всяке доводиться робити…

— Коли настає літо, половину отари виганяєте в гори, правда?

— Правда.

— Важко гнати разом стільки овець?

— Зовсім просто! Люди з давніх-давен цим займаються. Випас на постійних пасовищах закріпився лише останнім часом, а перед тим пастухи цілісінький рік переганяли овець з одного місця на інше. Всю Іспанію шістнадцятого століття обснували овечі стежини, на які не міг ступити навіть король.

Він харкнув на землю і розтер плювок чоботом.

— Загалом, вівці, якщо тільки вони не сполохані, — покірні тварини. І за вівчаркою підуть мовчки куди завгодно.

Я вийняв з кишені фотографію від Пацюка й показав вівчарю.

— Це — ваше пасовище в горах, чи не так?

— Ага, — підтвердив вівчар. — Не сумніваюсь. І вівці на фотографії — також наші.

— А як вам ця? — запитав я і кінцем кулькової ручки тицьнув у кряжисту вівцю з зіркоподібною плямою на спині.

Він досить довго розглядав фотографію, а потім сказав:

— Ні, вона — не наша… Дуже дивно. Не могла ж вона затесатися сюди непомітно! Навколо пасовища залізний дріт. Щоранку і щовечора я сам кожну вівцю одну за одною перевіряю. Якби ж потрапила в отару чужа — вівчарка помітила б, а вівці заметушилися б. Та найголовніше — я ні разу в житті не бачив такої породи!..

— Цього року — від травня, коли ви вигнали овець у гори, і до повернення сюди — з вами нічого дивного не сталося?

— Нічогісінько! — відповів вівчар. — Все було тихо-мирно.

— І літо ви провели в горах самотою?

— Чому самотою? Раз по раз хтось приїжджає — то заготівельники, то начальство для перевірки. Раз на тиждень я і сам спускаюся до міста, а вівці залишаться під наглядом змінника. Бо треба поповнити запаси їжі та всякого дріб’язку.

— Виходить, ви не залишаєтеся у горах сам-один, як відлюдник?

— Авжеж. Поки снігу мало — до пасовища півтори години їзди джипом. Звичайнісінька прогулянка! А от як снігу навалить — автомашиною не скористаєшся. Ось тоді і зимуєш, відрізаний від світу…

— А зараз на пасовищі хтось є?

— Хіба що господар вілли.

— Господар вілли?… Але ж я чув, що віллою давно вже ніхто не користується!

Вівчар кинув недокурок на землю і роздушив його чоботом.

— Точніше — давно не користувався! А тепер користується. Коли заманеться, завжди користується. За будинком я доглядаю. Є там газ й електрика, телефон справний і жодна шибка не розбита.

— А в мерії мені казали, що у віллі ніхто не живе!

— Та що вони там у мерії знають! Я вже давно, крім міської служби, працюю на господаря вілли за приватним наймом і зайвого не балакаю. Сказано — мовчи, і я — анітелень!

Вівчар сягнув рукою в кишеню за сигаретами — пачка виявилася порожньою. Я приклав до наполовину використаної пачки «Ларку» складену вдвоє десятитисячну банкноту і передав йому. Якийсь час він дивився на подарунок, потім узяв, вийняв з пачки одну сигарету, сунув її в рот, а все інше запхав у нагрудну кишеню.

— Дякую.

— Ну, то коли господар прибув?

— Весною. Здається, у березні — тоді сніг ще не починав танути. Якщо не помиляюсь, після п’ятьох років відсутності. Чому саме того разу — не знаю. А втім, це його справа, мені нічого туди носа пхати. Казав мовчати, отже, напевне, була якась причина. В усякому разі, відтоді сидить там у горах. Харчі і гас тишком-нишком купую йому я і потроху доставляю джипом. З такими запасами він цілий рік протримається!..

— Господар часом не мого віку і не з бородою?

— Ага, — відповів вівчар. — Саме так.

— От тобі маєш! — сказав я. Фотографію вже не треба було показувати.

Переговори з вівчарем, змащені грошовою винагородою, пройшли справді гладко. Ми домовилися, що завтра вранці, о восьмій годині, він забере нас на своєму джипі з готелю і відвезе на пасовище в горах.

— Зрештою, дезінфекцію овець я зможу зробити і пополудні, — сказав він, як справжній реаліст. — Тільки от одне мене турбує. Вчорашнім дощем дорогу розмило, і в одному місці автомашина може й не пройти. Тоді вам доведеться далі йти пішки. Погодьтесь — я в цьому не винен…