Чтение онлайн

— Гаразд, — відповів я.

Спускаючись гірською дорогою до міста, я нарешті пригадав, що батько Пацюка мав віллу на Хоккайдо. Сам Пацюк не раз розповідав мені про це. Старий двоповерховий будинок у горах, а поряд простора трав’яниста рівнина. Я завжди з великим запізнення згадую важливі речі. Треба було це зробити відразу, як тільки прийшов перший лист від Пацюка. Тоді вдалося б з’ясувати все до кінця.

Сердитий сам на себе, я чалапав гірською дорогою, яка щораз більше поринала в сутінки. Впродовж півтори години мені трапилися на ній лише дві великі вантажівки з лісоматеріалами й малогабаритний трактор. Усі вони їхали вниз, але ніхто не запропонував підвезти мене. А втім, так мені було краще.

До готелю я добрався після сьомої, коли навколо вже зовсім стемніло. Я промерз до кісток. Цуценя вівчарки висунуло морду з конури і заскавуліло.

Подружка, в синіх джинсах і светрі з високим коміром, сиділа у кімнаті відпочинку біля входу, поринувши з головою у комп’ютерну гру. В кімнаті — очевидно, переобладнаній приймальні — залишився досить гарний камін. Справжній камін, розпалюваний дровами. В ній були також чотири монітори для гри і два столи для китайського більярду — дешеві застарілі моделі іспанського виробництва.

— Я вмираю з голоду! — сказала подружка, втомившись від довгого чекання.

Я замовив вечерю і вирішив скупатися. Витираючись, уперше за довгий час зважився. Шістдесят кілограмів, як і десять років тому. Це великі жирові складки на боках за останній тиждень геть-чисто зникли.

Коли я повернувся в номер, вечеря вже була на столі. Виловлюючи їжу зі сковорідки і попиваючи пиво, я розповів їй про вівчарню і вівчаря, що служив колись у Силах самооборони. Почувши, що я не знайшов вівці, вона скрушно зітхнула.

— А все-таки до цілі нам один крок, правда?

— Було б непогано… — відповів я.

Ми подивилися по телевізору фільм Хічкока, потім залізли під ковдру і загасили світло. Настінний годинник унизу вибив одинадцяту.

— Завтра встанемо рано, гаразд? — сказав я.

Відповіді не було. Подружка, розмірено дихаючи, вже спала. Я накрутив дорожній будильник і при світлі місяця закурив сигарету. Крім шуму води в річці, не було чути нічого. Здавалося, що все місто поринуло в сон.

Після цілоденної подорожі тіло відчувало страшну втому, а свідомість бунтувалась і ніяк не давала мені заснути. В голові безперервно щось гуло й різко відлунювало у вухах.

У безмовній пітьмі я затамував дихання — і міський краєвид навколо мене почав танути. Будинки прогнили й розсипалися, залізничні рейки дощенту поржавіли, рілля заросла бур’яном. Ось так місто завершувало свою коротку столітню історію й опускалося під землю. Час повертався у минуле, як у прокручуваному назад фільмі. На землі з’явилися лосі, ведмеді і вовки, небо вкрили чорні хмари сарани, море низькорослого бамбуку гойдалося під вітром, а сонце ховалося за густими сосновими лісами.

Після того, як зникли всі ознаки людської діяльності, залишилися тільки вівці. У темряві вони світили своїми очима і не спускали з мене погляду. Вони нічого не говорили, ні про що не думали, а лише дивилися на мене. Десятки тисяч овець. Клац-клац-клац! — лунав над землею стукіт їхніх рівних зубів.

Настінний годинник вибив другу.

І я заснув.

Ранок видався похмурим і холодним. Я подумки поспівчував вівцям, яким сьогодні доведеться плавати у холодній воді з інсектицидами. А втім, хто-зна — може, вони не відчувають холоду. Або взагалі нічого не відчувають.

Коротка осінь на Хоккайдо наближалася до кінця. Густі сірі хмари віщували снігопад. Перестрибнувши з токійського вересня у жовтень на Хоккайдо, я, здавалося, майже втратив осінь тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Був початок і кінець осені, а середини не було.

Я встав о шостій і вмився. Потім примостився біля вікна в коридорі й до сніданку споглядав річку. За минулу ніч вода в ній помітно спала й очистилася від каламуті. На протилежному березі простягалися рисові поля, а примхливий ранковий вітерець усюди, куди сягав зір, котив по стиглому колоссю дивовижні хвилі. По бетоновому мості у бік гір проїхав трактор. Його одноманітне деркотіння, підхоплене вітром, ледве до мене долинало. Три ворони злетіли над березовою дібровою й, описавши над річкою коло, сіли на парапет набережної. Вони здавалися сторонніми глядачами, що виступають в авангардистській п’єсі. Однак така роль їм скоро набридла — вони одна за одною покинули парапет і полетіли до верхів’я річки.

Точно о восьмій старенький джип вівчаря зупинився перед готелем. Верх автомашини нагадував коробку, а на крилі ледь-ледь видніла назва військової частини Сил самооборони, якій вона колись належала. Очевидно, її придбали під час розпродажу державного майна.

— Дивина та й годі! — побачивши мене, поспішив сказати вівчар. — Учора на всякий випадок я вирішив подзвонити у гори, але ніхто мені не відповів!

Ми з подружкою вмостилися на задніх сидіннях. В автомобілі слабо пахло бензином.

— А коли ви дзвонили туди востаннє? — спитав я.

— Якщо не помиляюсь, минулого місяця. Десь числа двадцятого. Відтоді ми з ним ні разу не спілкувалися. Бо звичайно він мені телефонував, коли йому щось було потрібно. Тоді він диктував мені список товарів для закупки абощо…

— І що, навіть гудка не було чути?

— Нічогісінько. Мабуть, телефонна лінія обірвалася. Таке може статися під час великого снігопаду.

— Але ж зараз снігу ще нема!

Вівчар повернувся обличчя до стелі джипу і покрутив головою так, що аж кістки затріщали.

— Так чи інакше, поїдемо. А там усе з’ясується!

Я мовчки кивнув головою. Від запаху бензину в голові потьмарилося.

Автомобіль проїхав через бетоновий міст і тією ж дорогою, якою я добирався вчора, почав підніматися у гори. Минаючи міську вівчарню, ми всі троє оглянулися на ворота з вивіскою. Звідти віяло повною тишею. Я уявив собі, як вівці своїми блакитними очима вглядаються у цю безмовну порожнечу.

— Дезінфекцію робитимете пополудні?

— Ага. Однак спішити особливо нікуди. До снігопаду ще можна впоратися.

— А коли сніг випаде?

— Не здивуюсь, якщо наступного тижня почне падати… — сказав вівчар. Потім, тримаючи одну руку на кермі, нахилив голову і довго кашляв. — А завалить землю уже на початку листопада. Ви хоч уявляєте собі, яка зима буває в цих краях?

— Ні, — відповів я.

— Як сніг піде, то вже не зупиниться — валить і валить на землю, наче в небі якусь греблю прорвало. Тоді вже нічого не вдієш. Нічого не залишається, як сидіти в хаті й нікуди носа не потикати. Взагалі цей край не придатний для людського життя.