Чтение онлайн

Мабуть, через те, що віконниці давно не відчинялися, сутінки заповнили весь будинок настільки, що нам довелося досить довго чекати, поки очі до них звикнуть.

Ми опинилися у просторій тихій кімнаті, в якій пахло, наче в старій коморі. Такий запах я пам’ятав з дитинства. Запах старих часів — старих меблів і зужитих татамі [26] . Я зачинив за собою двері, й завивання вітру відразу припинилося.

— Добрий день! — щосили вигукнув я. — Хтось є вдома?

Надривав я голос, звичайно, дарма. Бо в будинку не було нікого. Тільки вицокував, відмірюючи час секунда за секундою, настінний годинник поряд з каміном.

На якусь мить голова моя пішла обертом. У темряві час поплив у протилежному напрямі, а видива минулих подій накладалися одне на одне. Згадки про гнітючі переживання осипалися, мов гора сухого піску. Та цей стан скоро минув. Я розплющив очі — і все вляглося. Перед моїми очима відкрився лише дивовижно буденний сірий простір.

— З вами все гаразд? — стурбовано запитала подружка.

— Так, нічого, — відповів я. — Все-таки ходімо нагору…

Поки подружка намацувала на стіні вимикача, я в напівтемряві розглядав годинник, якого запускали в рух три гирі, підвішені на ланцюжках. Вони вже висіли в самому низу, але годинник усе ще продовжував іти, витискаючи з них останні сили. Судячи з довжини ланцюжків, для того, щоб гирі спустилися вниз, потрібен був цілий тиждень. Інакше кажучи, тиждень тому хтось приходив сюди і накрутив годинник.

Я підтягнув гирі вверх, потім сів на диван і витягнув ноги. Диван був старий, ще з передвоєнних часів, але зручний. Не дуже м’який і не дуже твердий, із запахом людських долонь.

Незабаром почулося легеньке клацання, спалахнула електрична лампочка, і з кухні з’явилася подружка. Швидко оглянула всі кутки вітальні, потім вмостилася на дивані й закурила ментолову сигарету. Я зробив те саме. Відтоді, як я познайомився з нею, поступово відчув смак до ментолових сигарет.

— Здається, ваш друг збирався тут зимувати, — сказала подружка. — Як я побачила, в кухні стільки запасів палива і харчів, що вистачить на всю зиму. Справжнісінький тобі супермаркет!

— Та от його нема…

— Перевірмо другий поверх!

Сходами біля кухні ми піднялися нагору. На півдорозі сходи раптом якось дивно повертали вбік. Повітря на другому поверсі здавалося трохи іншим.

— Голова болить, — сказала подружка.

— Дуже?

— Та нічого… Не звертайте уваги. Я до цього звикла.

На другому поверсі містилися три спальні: ліворуч по коридору велика, а праворуч — дві менші. Ми почали заглядати в кожну з них по порядку. Меблів було як кіт наплакав, а порожнечу заповнювали сутінки. У великій кімнаті стояло двоспальне ліжко без матраца й туалетний столик із дзеркалом. На всьому лежав відбиток мертвого часу.

І тільки в маленькій спальні в глибині коридору залишилося щось від людини. Дбайливо прибране ліжко, неглибока вм’ятина на подушці, акуратно складена синювата піжама під подушкою. На тумбочці біля ліжка старомодна лампа, поряд книжка — роман Джозефа Конрада.

Поряд з ліжком стояв важкий дубовий комод. В його шухлядах лежали ретельно розкладені чоловічі светри, сорочки, шкарпетки і нижня білизна. Светри і сорочки зносилися, місцями навіть до дірок, але були з добротної тканини. Серед них я помітив і знайомі речі Пацюка. Сорочки тридцять сьомого розміру, штани — сімдесят третього. Будь-які сумніви щодо цього відпадали.

Під вікном стояли непоказні старомодні стіл і крісло. У шухляді стола я побачив дешевеньку авторучку, три чорнильні капсули й пачку паперу з конвертами. Папером з пачки ніхто не користувався. У другій шухляді валялася напівпорожня баночка з пігулками від кашлю і всякий дріб’язок. Третя шухляда була порожня. Ні щоденника, ні блокнота, ні записника з випадковими помітками — нічого не було. Здавалося, ніби все зайве хтось згріб і викинув, а те, що залишилося, поскладав з надмірною дбайливістю. Я провів пальцем по столу — на пучці лишився білий пил. Не дуже густий. Тижневої давності, не більше.

Я підняв подвійну раму вікна, що виглядало на пасовище, і навстіж розчинив віконниці. Чорні хмари пливли низько над землею. Вітер набирав сили — і під його поривами трава то гнулася, то піднімалася, а тому здавалося, ніби пасовище корчиться, як жива істота. Вдалині видніли берези, за ними — гори. Увесь цей краєвид майже нічим не відрізнявся від фотографії. Не було тільки овець.

Ми спустились у вітальню і всілися на дивані. Після короткого передзвону настінний годинник вибив дванадцяту. Поки не розтанув у повітрі останній удар, ми з подружкою мовчали.

— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.

— Схоже, що залишається тільки чекати, — відповів я. — Ще тиждень тому Пацюк був тут. Навіть речі свої залишив. Отже, напевно, вернеться.

— Але якщо до того часу снігу навалить багато, нам доведеться тут зимувати. І до того ж відведений вам місячний строк закінчиться.

Подружка була права.

— А твої вуха нічого не приймають?

— Нічогісінько. Як тільки прислухаюся — голова починає боліти.

— Ну, то розслабмося і чекаймо повернення Пацюка! — сказав я.

Коротко кажучи, я не бачив іншого виходу.

Поки подружка готувала в кухні каву, я обстежив усі кутки просторої вітальні. Посередині стіни виднів справжній камін. Останнім часом його ніхто не використовував, але дбайливо підготував для того, щоб за бажанням у будь-який момент розпалити вогонь. З димаря впало до каміну кілька дубових листків. На випадок не дуже холодних днів, щоб не спалювати дров, призначалася гасова грубка. Стрілка гасоміру показувала, що бак повний.

Обік каміну тяглися вбудовані в стіну засклені стелажі, забиті силою-силенною старих книжок. Я зняв з полиць і перегорнув кілька з них: вони виявилися передвоєнними і нічого не вартими. Серед них нараховувалося чимало книжок з географії, природознавства, історії, філософії і політології, але всі вони годилися хіба для дослідження питання про те, що входило в базову освіту пересічного японського інтелігента сорок років тому. Траплялися і повоєнні видання подібної цінності. Випробування часом витримали тільки «Героїка» Плутарха, «Вибрані грецькі трагедії» і ще кілька романів. Принаймні з такими книжками ще можна було б перезимувати. Однак загалом таку кількість книжкового непотребу в одному приміщенні я побачив уперше в житті.