Чтение онлайн

Він налив собі у склянку бренді, підняв її до рота й почав сьорбати маленькими ковтками. Я відкрив банку пива і пив прямо з неї.

— А переказати ваших слів ми не змогли, — сказав Чоловік-Вівця.

Я мовчки кивнув головою.

— Тільки для цього і прийшли.

Я глянув на календар, що висів на стіні. До дати, обведеної червоним фломастером, яка позначала кінець строку, відведеного мені на пошук вівці, залишалося всього три дні. А втім, тепер мені було вже однаково.

— Ситуація круто змінилася! — сказав я. — Я дуже сердитий. Як ніколи в житті.

Чоловік-Вівця мовчав, завмерши із склянкою бренді в руці.

Я схопив гітару за гриф і з усієї сили вдарив нею об цегляний край каміна. Гітара різко задеренчала — й розлетілася на шматки. Чоловік-Вівця аж підскочив. Його вуха затрусилися.

— Врешті-решт, я також маю право сердитися, — сказав я. Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що я таки маю право на злість.

— Нам дуже прикро, що не вдалося допомогти вам. Та хочеться, щоб ви нас зрозуміли. Ви нам дуже подобаєтеся.

Якийсь час ми вдвох дивилися на сніг за вікном. Пухнастий, схожий на клоччя хмар, що ніби падало з неба на землю.

Я подався на кухню, щоб принести нову банку пива. Проходячи мимо сходів, зиркнув у дзеркало. Інший «я» також ішов по нову банку пива. Ми подивилися один одному в очі й зітхнули. Ми жили в різних світах, але думали про одне й те саме. Зовсім як Ґраучо Маркс і Харпо Маркс із «Качиного супу» [29] .

За мною в дзеркалі відбивалася вітальня. А, може, насправді це була його вітальня. І за мною, і за ним була однакова вітальня. З однаковими диванами, килимами, настінними годинниками, картинами, стелажами — загалом усім. Не дуже вишукана, але досить затишна. Однак чимось вони таки відрізнялися. А може, лише так здавалося, ніби чимось відрізнялися.

Я добув з холодильника блакитну банку «Левенбрау» і по дорозі до вітальні, з пивом у руці, ще раз глянув на вітальню в дзеркалі, а потім — на справжню. Як і раніше, Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.

Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один. З подиву в мене аж мороз пішов поза шкірою.

— Ви зблідли, — сказав Чоловік-Вівця.

Я вмостився на дивані, мовчки відкрив банку пива і випив ковток.

— Напевне, застудилися. Бо для непризвичаєної людини зима в цих краях надто холодна. Та й повітря дуже сире… Було б краще, якби сьогодні ви лягли якомога раніше.

— Е, ні, — заперечив я. — Сьогодні я не спатиму. До останку чекатиму, поки прийде мій друг.

— Ви знаєте, що прийде?

— Знаю, — відповів я. — Прийде сьогодні о десятій вечора.

Чоловік-Вівця, не промовляючи ні слова, дивився на мене. Його очі в прорізах маски нічого не виражали.

— Сьогодні ввечері я спакуюся, а завтра мене вже тут не буде. Так і перекажи йому, якщо зустрінеш. Зрештою, і без цього можна обійтися.

Ніби даючи знати, що все зрозумів, Чоловік-Вівця кивнув головою.

— Якщо ви поїдете, нам буде сумно… Та що вдієш? А бутерброди із сиром можна забрати?

— Звичайно, можна.

Чоловік-Вівця загорнув бутерброди в паперову серветку, запхав у кишеню і натягнув рукавиці.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, — перед відходом сказав Чоловік-Вівця.

— Обов’язково зустрінемося, — відповів я.

Чоловік-Вівця пішов через пасовище на схід. І невдовзі заховався за сніговою пеленою. Залишилася сама тиша.

Я налив у склянку Чоловіка-Вівці бренді сантиметрів на два і випив одним ковтком. Запекло в горлі. Потім у шлунку стало жарко. А через секунд тридцять тіло перестало тремтіти. Тільки биття настінного годинника ще довго і над міру гучно гриміло в моїй голові.

Я подумав, що пора спати.

Приніс ковдру з другого поверху і приліг на дивані. Почував страшну втому — немов дитина після трьох днів блукання в лісі. Склепив очі — і вмить заснув.

Мені приснився жахливий сон. Настільки жахливий, що краще було б його не згадувати.

Темрява закралася через вуха мені в голову і розпливлася по всьому тілу, як олія. Велетенським молотом хтось намагався розбити обмерзлу земну кулю. Ударів було точно вісім. Однак земна куля не розлетілася на шматки. Тільки надтріснула.

Восьма година, восьма година вечора!

Я мотнув головою — і прокинувся. Тіло затерпло, голова розколювалася від болю. Складалося враження, ніби хтось засунув мене в кухонний міксер і разом із потовченим льодом добряче прокрутив. Немає нічого гіршого, ніж прокидатися в пітьмі. Здається, що доведеться все розпочинати наново. Я розплющую очі — і спочатку відчуваю, начебто живу життям іншої людини. А поки воно ототожниться з моїм, минає досить багато часу. Взагалі дивна річ — дивитися на своє життя, як на чуже. Неймовірно важко уявити собі власне життя окремо від себе.

Я сполоснув обличчя під краном на кухні й випив підряд дві склянки води. Хоча вона була крижана, обличчя не перестало пашіти. Я знову сів на диван і серед темряви й тиші почав збирати докупи окремі шматки свого життя. Вийшло щось не вельми доладне, та принаймні я розумів, що це моє життя. Тож я поволі повертався сам до себе. Дуже важко як слід пояснити іншій людині це дивовижне відчуття: я — це я. Зрештою, хіба воно може когось цікавити?

Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.

Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам’ять. Імена людей і назви речей — все розчинилось і потонуло в пітьмі.

Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев’ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.