Чтение онлайн

Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.

Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: — То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.

— І я волю — кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.

Пустилися ми далі лісом, куди попало, аж уже й стало світати. Легше було нам тепер, а коли небо над нами заясніло вже днем, і крізь густе листя дуброви падало дощем світло наче коралі від ранішньої зірниці, бо сонце сходило дуже червоно, прибуло нам трохи серця і ми жваво продиралися все в один бік, на схід. Нараз дуброва прорідла й світло з-поза дерев стало пробиватися наче крізь зелене решето: ми були вже на краю ліса. Чуємо, щось реве і гуде і грімко гуркотить.

— То море говорить — каже батько. — Ми знову над морем.

Виглянули ми обережно з лісу. Батько розглянувся й каже: — Не видно ще людей. Треба нам бігти полями в гори. Небагато ми пройшли тим лісом, пристань таки зараз за нами. Ми зробили колесо й зайшли малощо не на те місце, звідки вийшли.

Дуже мене воно перелякало, але батько знав добре цілу набережну околицю, бо на неї все глядів з тієї ґалери і так знав кожне село й кожну скелю, що не тратив духа, але й мені ще додавав. І як передше здався був зовсім на мене, коли його приставлено в човні, так я тепер мусів здатися на батька, бо сам я був мов сліпий у тих сторонах.

Пустився батько до гір, якими я йшов до Мезембрії. Та не довго ми йшли, бо нараз бачимо, що в віддалі стоять гуртки піших і їздців, мов розставлені в чати. Ми завернули зараз у противний бік, до моря й біжимо щосили, відбігти якнайдалі, заки нас завважать. Бігли ми так із усієї сили якої пів години і добігли до самого моря. Вже нам віддих заперло і ноги стали під нами вгинатися в колінах, що ні бігти ні стояти ні говорити, лише повітря ковтати, як риба на сухому березі. Нараз чуємо крики поза собою, спочатку далекі, потім щораз ближчі, аж вкінці, чую вже виразно, що кричать: — Дур! дур! себто: Стій! стій!

Батько на цей крик добув останніх сил і скочив до моря, а я за ним. Але в душі вважаю і себе і батька за пропавшого. При березі, але вже у воді, були великі палі, а до тих палів прив'язаних декілька невеличких рибальських човнів. Батько кинувся до одного з них і став відв'язувати; не оглядався навіть, чи хто не бачить.

Скоро човен був відв'язаний. Скочили ми до нього, батько схопив за весло, що лежало на дні і відбив від берега. Схопили хвилі човен, а море було того дня дуже неспокійне, дійсно майже чорне, як його назва і лише від червоного сходу сонця наче кривавилося місцями.

Маленький цей човен став скакати то вгору наче м'яч, то западати наче в пропасть, а довкола море гуділо і греміло, бурунами зі страшним ревом і шумом перевалювалося на нас. Умить лилася з нас вода. Смертельний жах пройняв мене, я примкнув очі й дрижав наче осиковий лист, бо ще ніколи не був на морі, а коли на суші не мав боязкої душі, то тепер із жаху майже умлівав. Але то лише перші хвилі були такі, я скоро прийшов до себе, коли побачив, як батько сміливо і спокійно працює веслом. Добре в цьому був вправився, бо два роки був на морю з турками.

Поправді, не море було нам страшне, а люди. Бо ледве ми випливли на повнішу воду, бачу, як із берега кличуть нас турки, показують і знаки якісь роблять до пристані, а від пристані й від цих двох Галер готовляться човни нас здоганяти. Батькові струєю піт ллється з чола, карк почервонів йому страшно від набіглої крови, зітхає лише, а веслом так працює, що трохи ребра йому не потріскають. Вже й руки стали йому опадати з умучення та з розпуки: — Пропали ми, Івасю! — каже. — Пустили на нас скорі човна на шість весел. Не змовиш і трьох отченашів, а доженуть нас.

А я до неба очі знимаю та благаю: — Рятуй нас, Господи милосердний.

Аж нараз батько каже: — Що це?! Човна спішно завертають назад до берега, не гонять уже за нами?

І справді всі судна, що пустилися були за нами й уже ось-ось і досягти мали нас, щосили, щодуху веслували до берега.

— Що це було б? — зчудувався і я.

Аж бачимо гень у далі на морі багато, багато малих суден, лавою одно попри друге плинуть.

Батько приложив долоню до очей і пильно глядів наперед себе доволі довго, а потім каже радісно: — Івасю, ми вирятувані! Це козацькі чайки, це запорозькі козаки пливуть.

Як почув я те, аж у мене вступив новий дух, десь і сила взялася і відвага. — Батьку, — кажу

— веслуйте до них! Може там між ними і Семен десь є?

— Який Семен? — питає батько та завертає човен туди, де видно запорозькі чайки.

— Козак Семен, мій приятель — відповідаю.

— Як він там є, то він нас напевно вирятує.

— Чи є він там, чи нема, то ми вирятувані, коли до них допливемо! Та відкіля ти знаєш якогось козака Семена та ще й заприязнився з ним?

Я коротко оповів батькові, як я запізнався з козаком Семеном. Само собою, не згадував нічого батькові про нашу з козаком тайну.

Батькові теж близькість запоріжців додала сили й відваги. Наш човен стрілою мчався до козаків. Уже щораз виразніше рисуються перед нами козацькі чайки. Вже можна їх і почислити: було всіх чайок до вісімдесят.

Батько зняв шапку й вимахує нею та кричить: — В ім'я Христа Спасителя рятуйте невольника бідного, що Бог допоміг йому втекти!

А я кричу й собі на ввесь голос: — Козак Семен Тимченко, козак Семен Тимченко!

Аж бачу, одна чайка, що була на самому переді з малиновим прапором, що на ньому золотився хрест, півмісяць, сонце та зірки, висунулася наперед і пливе простісінько до нас. Я дивлюся, а на переді стоїть у тій чайці прямісінько мов дуб отой сам козак Семен. На радощах кличу: — Семене, чи пізнаєш мене! Я Івась Білик!

А Семен видивився на мене тай каже по хвилі:

— Дух святий при нас! А ти відкіля тут узявся з Кульчиць аж на Чорному морі та ще й у такій горіховій лушпині?!

Так назвав він наш човен, що дуже малий був.