Сагайдачний
Шрифт:
Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня i заїдали печене м'ясо.
Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов кiт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усiх порiзали.
Всi знали що робити, поприсiдали до землi i стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.
– От зле, братики, - каже Хрущ, - далебi, що зле. Ми поспiшились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати… Далебi шкода…
– Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом та вугiллям, розмочивши його слиною…
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до своїх панiв.
– От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати їх за те, - говорив поволi Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.
Конi прибiгли до козакiв i стали їх обнюхувати.
– А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.
– Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще поспiємо, та ось шкода нам тiльки печеного м'яса оставляти вовкам на снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать. От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупається. Спасибi добрягам татарам, що под-бали… Воно - конятина чи баранина - все одно, аби голоду не було.
Козаки посiдали на коней i поїхали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на всi боки i оскiлькимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i як огонь гнав по степу на пiвдень.
– Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.
– Та все ж так, щоб коней не заморили… Хитрi татари, не пiдпалювали довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.
Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.
– Хто у вас ватажок?
– питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.
– По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько має поспiшати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню, так буде загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi одна нога не вийде з Криму.
– Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю на козакiв, так вiдгрожувався, що нiхто був би не догадався у ньому запорожця.
– Остання їм година виб'є, - говорив другий козак, - тому його свiтлiсть стягає усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i заспокоїв свою помсту…
– Ну, прощайте, менi треба їхати далi.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далi, аж втратили цiлком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе безпечнiшими; тут стрiчали хiба татарських конюхiв, котрих можна було легше перехитрити.
Вони прямували iк Днiпровi.
– От, братики, - говорив Бульба.
– Ми буцiмто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспiє помiч, то наш табiр таки не устоїться, i помiч прийде вже по всьому.
– Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ.
– Як вже господь дав нам через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу промоститься. Нам не треба було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором далi…
– Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив другий.
– Не говори так i не зобижай нашої старшини, старий Чепiль - добрий ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.
Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко i скрилися за купами трупiв своїх товаришiв i коней. Козаки стрiляли на них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.
Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши свої рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав. Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що козаки помученi, знеможенi боєм i, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.
– Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу живим у татарськi лабети попасти.
– Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник.
– Татари незадовго виснажаться i уступлять. Це їх остання спроба.
– Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить…
В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар i вже на вози повилазили.
Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на другий i рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злiтає. Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у гнучку крицю, що нiчим її переломити.
За його примiром пiшли на перегони козаки i за короткий час вiдбили татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i на других мiсцях.
Можна було трохи вiдпочити. Чепiль приказав розвести огнi i варити обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись огнi пiд казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.
Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табiр до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кiлька жiнок збожеволiло з переляку i треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то лiтали без упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв лежало пiд возами, були дуже утомленi.