Сагайдачний
Шрифт:
– А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?
Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за мотузяним поясом - довгий нiж.
– А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
– Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс!
– кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса пiстоль i натягнув молоток.
– Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
– От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу - школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i приблизився до старого.
– Ну, а ти чого став, як намальований?
– каже старий до Марка.
– Бери печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами повечеряю, коли мене не проженете…
– Милостi просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став грiти руки.
– Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрiлу не чув.
– Це таке, що голосу не видає, а стрiляє певно, - каже Петро i показав дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
– Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук - якась панська штука.
– Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
– Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй зимiвник.
Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
– То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
– Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно. Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
– Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
– Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися та тепер втiкають…
– Чому ж зараз говорите: провинилися…
– Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби кусок паляницi та обдiлив усiх.
– Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
– А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то пiдбилися.
– Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота, придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
– Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
– Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сiдати просимо.
Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
– Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку вибачайте, бо її не маю.
– Не дуже-то i нам за нею банно '.
– Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
– Хiба ж сюди купцi заходять?
– А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.
– Якi шкури?
– Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi, сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
– А цей лiс чий?
– Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.
– Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.
– Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.
– Погонi? А звiдкiля?
– З Острога, вiд князя…
– Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися? Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
– А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
– От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
– Де ж ви, дiду, бували?
– Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на долiвцi.
– Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi, що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…