Чтение онлайн

Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати:

–  Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в себе.

–  Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити? Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.

–  Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так…

–  Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й питає:

–  Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цiкаво.

–  Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у гарячцi цiлу вашу iсторiю.

–  Вiн не брат менi, тiльки побратим.

–  То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на плечах?

–  Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну смерть…

–  Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю.
– Сотник обняв i поцiлував Петра в голову.
– Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мiй козацький реєстр заведу.

–  Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.

–  Невже ж!
– скрикнув врадуваний сотник.
– Ви, певно, з-пiд Самбора?

–  Так, справдi.

–  Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

–  Це був рiдний стрий оцього Марка.

–  От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.

–  А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

–  Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

–  Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.

–  Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко вiдкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

–  Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив його з цiлої сили:

–  Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до грiха, я ще одного не спокутував… - Марко кричав.

Надiйшов сотник.

–  Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.

–  От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром через сiни до куреня обiдати.

Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по обох боках - лави.

Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже:

–  Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра не було ложки.

–  Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.

–  От бачите, що вмiє собi дати раду.

–  Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

–  Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.

По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з козаками.

На стiнi висiла бандура.

–  Чи можна взяти?
– питає Петро.

–  Як вмiєш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж жижки скакали.

–  Ось мистець!
– говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали притупцювати i вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.

Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний, дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в турецьку неволю…

Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став позаду iнших.

Петро скiнчив сильними акордами бандури.

–  Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову, - такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi, що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?

–  Дуже радi! Хай здоровий буде

–  Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган. Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.