Чтение онлайн

Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.

Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

–  Пугу, пугу!

Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.

Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.

–  Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє. Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в чистому полi не дамо ради.

–  Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так: - Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати. Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє бути голодний.

Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага складалася з вiсiмдесятьох людей.

Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися, як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб пiд землю провалились.

–  Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.

–  Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.

Сотник дививсь по небi.

–  Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом до заходу сонця.

–  Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то побачать нас аж пiд табором.

Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за конем.

Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр. Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:

–  Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.

–  Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.

–  Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".

–  Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут остану.

Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.

Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:

–  Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин налякався, що слова не мiг промовити.

Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз, з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий берег Бога.

–  Дурнi ви, - говорив Касян.
– Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?

–  Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.

–  Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам бешкету.

У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давнє мiсце й повиїздили на берег.

–  Клином, - скомандував сотник.

Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.

–  Боже нам помагай!
– Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку не давало дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

–  Списи в руки й скоком!

Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою, вбились у татарський табiр.

Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець. Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.

–  Бранцi!
– кликав сотник.
– Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в напрямi редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких гусей.

Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i вiдчинилися важкi ворота.

–  Що чувати?
– питає сотник.

–  Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.

На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.

–  Що ми з тим цiлим крамом зробимо?
– журився сотник; а на те Касян:

–  Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все пастися,-тепер весна.