Чтение онлайн

В кабиці дотлівала дровиняка.

І вітер віяв із вечірніх плес.

І спало все — пракішка й праконяка,

прапівень, пракорова і прапес.

На сіно грекам кинули верету.

Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.

Мабуть, того, що в стріху з очерету

на нього місяць скіфський подививсь.

Чи, може, смутком по душі продерло.

Далеко з дому і земля чужа.

І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,

ховав у хмарах голову Вужа.

І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.

Прогнавши залицяльників-п’яниць,

уже робила всякі ауспиції —

гадала на погоду і на птиць.

Вона уже ходила і до піфії,

спитать про мужа: як він там у Скіфії?

Вона питала піфію-сидуху,

що як же так, ні слуху ані духу?

А піфія, що в храмі проживала,

священний лист лавровий пожувала

і так сказала, сидя на тринозі:

— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!

Не уточнивши у наступній фразі,

яку дорогу має на увазі.

Хоча грекиня у своєму горі

не втямила б абстрактних категорій.

Бо що їй зустріч в просторі і в часі?

Вона чекала мужа на терасі.

Її любов, така палка і вірна,

Була з безмежжям трохи не співмірна.

Бо Пенелопі добре було ждати,

адже у неї німфа була мати.

А ця грекиня смертної породи,

таке чекання згубне їй для вроди.

Отож вона і нидіє в надії,

марнує свої роки молодії.

І килим тче, хоч, може, і не поре,

і з женихами й слова не говоре.

Все дивиться у далеч з-під долоні —

а що, як він пропав десь у полоні?!

На тій горі, засмалена жаркотою,

вона вже — як фігурка теракотова.

А грек пливе. Дніпро — дорога срібна.

Вже й притомились греки-веслярі.

А буде ще ж і Скилла, і Харибда —

оті страшні пороги на Дніпрі!

Вже дехто встиг з утоми огризнутись.

А інші духом занепали вкрай.

А грек пливе. Вже ж ніяк і вернутись,

так запустився глибоко в цей край.

Он Одіссей проплив чотири моря —

яких нещасть йому напряла Мойра!

Було всього — кикони і киклопи,

і Посейдон лютився, дідуган.

Та ще з тими супутниками клопіт,

все щось учворять всупереч богам.

І хоч була любов його взірцева,

а скрізь за ним ганявся Гіменей.

Тим часом Кирка, і вона ж Цірцея,

кількох перетворила на свиней.

То добре, що в гекзаметрах синхронно

живі і мертві води жебонять.

Чаклунки чаклували. Лестригони

хотіли поковтать, як жабенят.

Йому ж було і встежити незмога,

що часом витворяли там вони.

Биків священних Геліоса-бога,

наприклад, з’їли, наче дикуни.

А як сирен почули, бідолахи,

то що робилось, пропадай життя!

Але найгірше, звісно, лотофаги —

ті, що дали їм лотос забуття.

Тут головне, що вчасно дременули,

а то б забули геть усе минуле.

Оцей би грек, якби ужив ті спеції,

втонув би гірше, як в ріку Супій.

Сказав би: — Що? А хай їй грець, тій Греції! —

Та так би вже і цмулив той напій.

А він пливе, спокуси проминає.

Щодень міняє обрій далина.

А він пливе та жінку споминає,

що килим тче у Ольвії одна.

Хоч він, гречин, бувало, де не їде, —

йому моргають різні Данаїди.

Але ж бо й гарні скіфські антилопи!

Та й він, як вип’є, — чим не Діоніс?

Однак любов своєї Пенелопи,

як Одіссей, він з гідністю проніс.

А вже дуби стоять кількасотрічні.

А вже і скелі — серце завмира.

Це від Карпат відроги кристалічні

тут підійшли напитись до Дніпра.

Піски сипучі. Схили крем’янисті.

Дніпро шумить. Земля як нічия.

Гребеш, гребеш, а мов стоїш на місці, —

така стрімка й потужна течія.

Одному греку поперек ломило.

Спинитись мусив грецький караван.

Такий був грек могутній, здоровило,

і в цих краях не раз уже бував.

А раптом зліг заохкавши. І поки

пісок гарячий підгортав під боки,

вже острівок той греки дослідили,

уже у вершу раків наловили.

Уже й вечерю мали на мазі,

упікши дичину на вертлюзі.

І грек сказав: — Ну й парить, ох і спека!

Мабуть, на зливу ломить поперек.

А ще ж дорога і важка, й далека.

А ще ж пороги! — зажурився грек.

Хоч би взяли боги нас під опіку!

Сюди не всяк хоробрий допливе.

Ви що, не чули, в них тут споконвіку

Триглавий Змій на Хортиці живе!

Заснули греки, все й зоря поблідла,

під плюскіт хвилі і під шум дерев.

І снилась грекам то Лернейська гідра,

то Змій Триглавий, то Немейський лев.

На другий день пливли до підобідку.

Знялася буря невідомо звідки.

Посутеніло. Між Дніпром і Доном

Перун переморгнувся з Посейдоном.

Ударив грім. Пополотніли греки.

Притьмом до гнізд верталися лелеки.

Насупило. Дніпро поворонів.

Накрила греків піна бурунів.

І, пошпурлявши волею стихій,

кудись прибило к матері лихій.

Лиш завдяки прихильності Паллади,

бо був би греку тут кінець балади.

Тож бідні греки, мокрі як хлющі,

втягли човни на берег у кущі.