Чтение онлайн

Коли прийшов Дід, вона лежала в ліжку й співала тужливу пісню, не зводячи очей з портрета на стіні. Либонь, сумувала за тим вусатим хлопцем. Крім ліжка, в кімнатці стояв маленький столик і стілець та під чистим простирадлом висіло на стіні кілька ситцевих платтів.

— Ой лишенько, невже я не замкнула дверей? — злякано сказала дівчина й натягнула ковдру аж до підборіддя, щоб не було видно нічної сорочки.

— Вибачте, шановна, я потурбував вас невчасно, але я був певний, що ніхто в Бухаресті не лягає спати так рано.

— А я нетутешня, я з Чіука, а ви хто такий? Коли злодій — кричатиму.

— Люба дівчино, — заспокійливо промовив Дід, — я не злодій, навпаки, працюю в міліції, де злодіїв ловлять.

Він подав їй своє посвідчення.

— Чого мене ловити, я дівчина чесна і маю право тут жити: хазяйка тимчасово прописала.

— Ще раз перепрошую, що потурбував вас, але спонукала мене до цього надзвичайно важлива справа. Я прийшов просити вашої допомоги.

— О боже мій, ви зі мною розмовляєте, а я роздягнена, випрала сьогодні білизну, і так мені сумно стало без Пешти, що плачу й плачу. А можна, я одягнуся?

— Звісна річ, панно. Я тисячу разів вибачаюся, не думав, що ви лягли спати. Я вийду на вулицю, запалю сигару, а ви одягайтеся, хоч на запитання, які я вам поставлю, ви могли б і так відповісти.

— Тоді вийдіть, я швиденько, — сказала Ева і, не чекаючи, поки він зачинить двері, скочила з ліжка. Дід ненароком побачив її міцні кругляві ноги і подумав, що саме в таких дівчат народжуються потім здорові діти.

На вулиці він запалив половинку сигари і розмірковував про те, що багато дівчат їдуть за сотні кілометрів до столиці не для того, щоб заробити грошей, а щоб навчитися вести господарство і, повернувшись додому, зачаровувати цим умінням своїх майбутніх чоловіків. Не встиг допалити сигару, як у дверях з'явилася Ева і з нею старенька бабуся.

— Ось він каже, що не злодій, — звернулася Ева до бабусі, і Дідові знову довелося прохати вибачення і пояснювати мету свого візиту.

— Вони побудуть зі мною, коли ви питатимете мене, бо я боюся. Я чула від людей, що такі, як ви, бувають ласі до дівчат, — сказала Ева Дідові.

Він спаленів, проте вирішив, що дискутувати марне.

Знову зайшли до Евиної кімнати. Дід сів на стілець, вони — на ліжко.

— Панно Ево, рік тому ви працювали в сім'ї Скурту, пригадуєте? У лікарки Камелії Скурту.

Ева наморщила чоло, за кілька секунд обличчя її прояснілося:

— Так, так, у них іще хлопець такий потвора, з отакенною головою!

— Отже, панно, пригадали, — спокійно сказав Дід, хоч від слова «потвора» його пересмикнуло. — Але ж у вас була угода на два роки, а ви в них і двох місяців не пробули. Я ставлю вам це запитання, оскільки дівчина, яка приходила туди, ви її, можливо, знали, Йоана Рареу, потрапила під машину і загинула, а мій обов'язок як представника слідчих органів — з'ясувати обставини трагедії і знайти винуватця. Не хвилюйтеся, ви до цього зовсім не причетні. Мене лише цікавить, чому ви так швидко від них пішли і чи ви пам'ятаєте дівчину, чиє ім'я я щойно назнав?

— Відповідай йому, люба дівчинко, цей добродій не зичить тобі лиха, ти ж бачиш, і манери в нього вишукані, — сказала бабуся, милуючись трояндою, що червоніла на вилозі Дідового піджака.

Ева зиркнула на нього, потім на хазяйку, притулила долоню до рота й спитала:

— А ви не посадите мене?

— Боронь боже, панно, як вам таке в голову прийшло?

— Отак і прийшло. На світі, казав Пішта, багато підступних людей, не треба всім вірити, ось що він мені казав, — з великих карих очей Еви струмочками потекли сльози.

Дід швидко вийняв з кишені носовичок і по-батьківському ласкаво витер дівчині очі.

— Ради бога, панно, вибачте, що розхвилював вас. Запевняю, я прийшов без ніяких злих намірів. Заспокойтеся, прошу вас, і дайте відповідь на моє запитання.

— Не будь дурненькою, ma cherie, [1] ти ж бачиш, як чемно цей добродій тебе прохає.

— Тому пішла від них, що боялась їхнього хворого хлопця. Я спала в прохідній кімнаті й прокидалася вночі, бо він підходив до мого ліжка, дивився на мене й беззвучно реготав. Так було двічі.

— Отже, ви пішли через Вінченціу?

— Ага, його так звали. Але я пішла не через нього, він добряк і поштивець, купував мені цукерки і купав замість мене собаку.

— То, може, вам доводилось забагато працювати?

— Ні, робота не важка, я на здоров'я не нарікаю, раз-два — і прибрала в квартирі, у них лише три кімнати. І платили мені щедро — чотириста за місяць. А Вінченціу часто плакав, і мені було дуже шкода його, бо він добрий.

— То чому ж ви все-таки пішли від них? Напевне ж, була якась причина? Тим паче, ви працювали за угодою.

Ева перекинула на груди товсту косу, зав'язала голубу стрічку.

— Я злякалася!

— Чому?

— Одного разу Вінченціу не зачинив шафу, і хоч хазяйка не дозволяла нишпорити по шафах, мені стало цікаво, я заглянула. Хай бог милує, що я побачила! Жінка там стояла.

Дід насупив брови.

— Яка жінка? Думайте, Ево, що ви кажете!

— Правду кажу, гола жінка там стояла. Я ж сама бачила. Я тоді закричала з переляку, похапцем зібрала свої речі й утекла від них.

— А який вигляд був у тієї жінки, не пригадуєте? Ви не спробували заговорити з нею?

Ева заплакала.

— Ну ви б самі подумали, хіба зможеш слово мовити, коли побачиш отаке? Стоїть у самих трусиках і регоче, тільки голосу я не чула. А волосся в неї довге, золотисте. Дуже вродлива.

— А ви не розгледіли, може, то була Йоана, чи Дойна, або інша дівчина, що приходила до них? Раніше ви її не бачили?

— Схожа на Йоану, але, здається, не вона. А може, й вона, бог його знає. Я тоді як вискочила, то бігла, не оглядаючись, аж до своєї подруги Аджі. Вона в них працювала переді мною і теж утекла, бо хазяйка давала їй гроші, щоб вона загравала з отим хворим Вінченціу, каже, йому тоді покращає. Ну хто ж із отаким заграватиме? Хазяйка думає, що як ми сюди приїхали здалеку, то за гроші згодимось на все. А ми не по гроші приїхали, а щоб навчитися вести господарство, дома в нас є хлопці, бо ми чесні. А хазяйка втовкмачила собі в голову, що селянка може продатися за гроші й дияволу, прости мене, господи, що промовила це слово.

— Ево, після того, як ви втекли від них, ви нікому не розповідали, що там бачили?

— Нікому. Коли прийшла хазяйка, я сховалася, а з нею говорила Аджі. Вона сказала, що в мене померла мама, і я поїхала додому. Це не дуже великий гріх, бо моя мама давно померла. Ми інколи кажемо неправду, коли нам у когось не подобається і ми хочемо піти.

Дід занотував щось на одну з карток, які завше мав при собі. Хотів іще спитати в Еви про жінку в шафі, але подумав, що вона більш нічого не знає. І повів розмову інакше: