Чтение онлайн

— Закон нікого не дозволяє бити. Я й раніше, за часів комісара Ізбешеску, і сам не бив, та й іншим не дозволяв. Навіщо тоді голова?

— Голова потрібна, поки є змога щось з'ясувати, а немає такої змоги — не гріх і рукам волю дати. А то всякі негідники вбиватимуть вродливих дівчат, а ми з тим непотребом делікатні балачки розводимо. Заради чого? Доведеться на бензин витрачатися з власної кишені. І премію чорта лисого дістанемо. А трохи грошей про запас не завадило б, як-не-як заслужили: їмо, де прийдеться, відпочити ніколи. Оце вам у вашому віці треба тинятися по місту опівночі? Хіба я не маю рації?

— Не маєш, Панаітеску, Зупинись, будь ласка.

Дід вийшов із машини. Прислухався. Підкликав до себе водія.

— Ти чуєш?

Панаітеску поглянув угору, озирнувся, стенув плечима.

— Цвіркунець, Панаітеску. Перший цвіркунець у цьому році.

— Боже мій, як гарно виспівує!

— Достоту ангельський спів, Панаітеску, ангельський, та й годі, — промовив Дід і сів у машину.

Здалеку долинули удари годинника — настала північ.

Перед тим, як прийняти душ, Дід приготував постіль і помив тарілку Ельзасця. Каша була доїдена, а вітаміни лишилися. Останнім часом пес був засмучений: господар легковажна його професійними здібностями. Та що вдієш — і цього разу чутливий нюх собаки не знадобиться Дідові. Справа Йоани Рареу не пов'язана з пограбуванням, власне кажучи, невідомо, з чим вона пов'язана. Десятки методів розслідування, якими Дід користувався майже півстоліття, зараз виявилися безсилими. Він знав почерк кожного рецидивіста й, оглянувши труп, міг безпомилково сказати: «Це зробив Оака» або «Це справа рук Партеніє». Тепер він не сумнівався лише в одному — Йоану Рареу вбив якийсь новак. Хто він? Як його знайти?

Дід вимкнув воду, й Ельзасець відразу приніс йому великого рушника. Було вже пізно, але хотілося переглянути книгу, що надіслав лікар Добреску. В ній описано найпоширеніші психічні захворювання, які так чи інакше призводили до злочину. Діда особливо зацікавив один розділ — знайшов у ньому наукове підтвердження своєї здогадки. Швидше б отримати дисертацію Камелії Скурту…

Зрозумівши, що вже не засне, Дід одягнувся, прикріпив повідець до нашийника Ельзасця і рушив з ним на цвинтар.

Сторож не здивувався, побачивши таких пізніх відвідувачів, — вони приходили о цій порі не вперше. Дід привітався, дав йому п'ять лей на цуйку і попрямував центральною алеєю до могили своєї дружини. Кілька днів тому він причепурив могилу, посадив квіти, на них уже з'явилися нові пагінці. Поруч була могила його колишнього начальника — комісара Ізбешеску. П'ятнадцять років тому Дід посадив на ній трояндовий кущ із наміром зрізувати з нього щодня по квітці — хотів у такий спосіб помститися покійному суперникові. Була в Діда підозра, що дружина зраджувала його, але доказів жодних не мав. Лише тоді, як купив Ізбешеску місце поруч із могилою Дідової дружини, він упевнився, що ревнував недарма. І вже після смерті свого начальника збагнув, чому той частенько посилав саме його в провінційні містечка розслідувати найзаплутаніші справи, на які завше доводилося витрачати багато часу. Та минули роки, минулася й образа. Тим паче, що з дружиною вони жили дуже гарно. А тепер він сидить на лавочці біля двох могил і бачить, як трояндовий кущ із могили Ізбешеску обвивається навколо сусіднього хреста.

Дід вийшов із цвинтаря й зупинив таксі.

— Куди вам, товаришу? — спитав водій.

— На ваш вибір, у мене п'ятдесят лей, — відповів Дід і погладив густий загривок Ельзасця.

Таксист увімкнув радіо і поїхав у Бенясу. Ніби вгадав Дідове бажання побувати за містом, де цілу ніч витьохкували солов'ї.

Назад поверталися іншою дорогою. Ельзасець заснув, а Дід милувався нічним Бухарестом. На вулиці Штефана Великого щось привернуло його увагу.

— Зупиніть, будь ласка, — попросив він.

Метрів за п'ятдесят від них була та сама крамниця, де вчора хтось розбив вітрину. Скло вже вставили, і перед ним Дід упізнав велику голову Вінченціу. Глянув на годинник — близько другої. Попросив водія під'їхати ближче. Тепер виразно бачив обличчя юнака, воно ніби змінилося: губи стиснуті, великі чорні очі сяяли захопленням. Та ось Вінченціу всміхнувся, і його лице спотворилося тваринним оскалом: криві зуби стирчали в різні боки. Дідові здалося, що він гладить рукою скло. Придивився. Юнак справді обводив долонею на склі граціозні лінії голої картонної фігури жіночого манекена.

Вінченціу помітив машину, відступив од вітрини і повільно пішов по тротуару, засунувши руки в кишені. Коли побачив, що машина стоїть на місці, збився з кроку, заспішив і зник за рогом.

Дід віддав таксистові п'ятдесят лей, хоч лічильник показував лише тридцять п'ять, і вони з Ельзасцем вийшли з машини недалеко від будинку Скурту. Стали в темному місці, так що їх було важко помітити, а вони бачили далеко. Довгенько ніхто не з'являвся. Дід уже подумав, чи Вінченціу, бува, не випередив його. І саме в цей час побачив юнака. Він ішов, як сновида, то сам собі всміхався, то міцно стискав губи.

На превеликий подив Діда, Вінченціу обійшов навколо будинку і подерся вгору по тильній стіні: з відчиненого вікна звисала вірьовка. Навдивовижу вправно хлопець за кілька секунд дістався до третього поверху і стрибнув у кімнату. Слідом за ним блискавично зникла вірьовка. Вікно зачинилося.

Дід був ошелешений. Повернувся додому, ліг спати, але задрімав тільки перед світом.

О шостій ранку Дід був уже на ногах. Прийняв холодний душ, не чергуючи його з гарячим — поспішав. Зоставив собаці їжу, одягнувся, вийняв із вази свіжий трояндовий пуп'янок яскраво-червоного, кольору і прикріпив у петельці на вилозі піджака.

Панаітеску підхопився, розбуджений гулом свого саморобного дзвінка, відчинив двері й знову шугнув у ліжко. Дідові довелося поторсати його. Тоді він мовчки встав, зробив кілька гімнастичних вправ і провів рукою по підборіддю:

— Я вчора ввечері голився, шефе. Думаю, зійде?

Він прополоскав рот і горло дезинфікуючим розчином — у місті лютував грип із якоюсь екзотичною назвою, а Панаітеску з усіх хвороб боявся лише грипу й жінок.

«Б'юїк» слухняно рушив з місця, і за кілька хвилин вони вже були на вулиці доктора Лістера.

Дойна Чумедря зачісувалася перед великим люстром, почепленим на стіні. Вона зовсім не здивувалася, побачивши Діда, її рухи були набагато спокійніші, ніж учора, під час першого Дідового візиту. На столику парувала чашечка запашної кави.

— Збираєтесь на роботу, панно? — спитав Дід.

— Так, о дев'ятій у мене примірка. Через два тижні будемо демонструвати нові літні моделі. Може, вип'єте кави? Беріть оцю чашечку, я собі зварю.

Дід подивився, де б сісти, але в кімнаті були тільки трикутні подушечки, і він почав пити каву навстоячки. Дойна не винесла з ванної стільчика — либонь, хотіла швидше його спровадити.

Дівчина була в халаті, 1 коли піднімала руку, оголювались її стрункі ноги. Дід подумав, що вона обрала фах манекенниці недарма.

Кава була міцна, саме така, яку він любив.

— Ви все ще цікавитесь Йоаною, чи не так? Я зібрала її речі, хочу віднести матері.

— Скажіть, будь ласка, панно Дойно, де ви були вчора о пів на п'яту? Вас бачили в районі Білого Озера.

Її рука з гребінцем завмерла. Дівчина пронизала Діда гострим поглядом, у її великих мигдалевидних очах зблиснули і вмить погасли неприємні вогники, і він зрозумів, чому ті очі не сподобалися Профірі Рареу.