Чтение онлайн

Манекенниця швидко отямилась і відповіла:

— Я не знала, що за мною стежать.

— Ображатися не варто, панно. Щоб знайти злочинця, доводиться хоч-не-хоч вдаватися до найрізноманітніших методів, аби тільки вони допомогли встановити істину. Щодо вас, то будьте спокійні, наказу стежити за вами не було. Я випадково побачив вас із машини. Звернув увагу на вашу чарівну ходу. Звісно, манекенниця мусить не тільки гарно одягатися, а й мати вишукані манери, хоча б де вона була.

— Я навідувала свою подругу.

— А ви не скажете, як її звуть?

— Навіщо? — стрепенулася Дойна. її очі вмить розширилися.

— Просто я хочу впевнитися, чи ви справді були в подруги.

— А я просто не бажаю відповідати, — усміхнулася дівчина, зайшла до ванної і ввімкнула душ. Вже звідти додала:

— Не скажу, бо мені подобається ореол таємничості. Він робить мене далеко цікавішою.

— Ви в мене викликаєте цікавість лише як подруга Йоани Рареу. Не хочете відповідати на моє запитання — поставлю вам іще кілька і сам відповім на них, щоб розвіяти ваш ореол таємничості.

— Прошу вас, послухаю із задоволенням, — Дойна вимкнула воду.

— Торік у квітні ви складали екзамен на водіння автомобіля. Провалилися. Учора ви мені про це не сказали. Місяць тому ви замовили в майстерні три ключі запалення для автомобіля марки «фіат-1300». Дріб'язкова деталь, але ви і її приховали. Позавчора машиною збито дівчину, вашу найкращу подругу, як ви самі казали. Вона померла від того, що її збила машина, а може, й раніше, це ще буде з'ясовано. Ви жили з цією дівчиною в одній кімнаті, ба, як видно, й спали в одному ліжку. Учора ви були засмучені й пригнічені, а сьогодні вже зовсім спокійні й безтурботні. Я роблю висновок, що за цей невеликий проміжок часу відбулося щось важливе. Я хочу знати, що саме. Може, вас заспокоїла та подруга, в якої ви побували вчора. Сказати по щирості, дещо у вашій поведінці непокоїть мене, і я хотів би піти до тої подруги й також дістати необхідну дозу заспокійливого. А то знову доведеться турбувати вас.

Дойна вийшла з ванної в самих трусиках, ніби з огляду на вік Діда не вважала його за мужчину. Скинула з голови купальну шапочку, і її довге чорне волосся розсипалось по спині.

— То як, не бажаєте дати мені відповідь? — спитав Дід.

— Усе, що ви тут сказали, — правда. Мені додати нічого. Була я вчора у своєї подруги Елізабети Вирлан, вона також манекенниця, можете перевірити. Вулиця Альбе, номер п'ять.

Дід помітив, що її очі потемніли.

— І майте на увазі, я не можу піти на роботу з червоними очима. Я нікому не поясню, що плакала через чоловіка, який прийшов, щоб підозрювати мене.

— Сльози, панно, мають одну цінну властивість: вони омивають очі і роблять їх красивішими. Так пояснювала мені в дитинстві мама. Але я прошу вас не плакати і не думати, що я вас підозрюю. Зовсім ні. Хочу тільки застерегти — не варто нічого від мене приховувати. Я певний, що ви негайно, з першого ж автомата, зателефонуєте Елізабеті й попередите її про мій візит. І, звісна річ, попросите сказати, що саме ви, а не хтось інший, були в неї вчора. Я в цьому не сумніваюся.

Дойна пошпурила гребінець на підлогу і впала на канапу. Її тіло здригалося від ридань.

— Так де ви були вчора?

— У брата Партеніє.

— Я не знав, що у вас є брат у Бухаресті.

— Він мені не рідний, він брат у Христі, — сказала Дойна, не відриваючи голови від подушки.

— Як у Христі? Хіба ви віруюча?

— Так. Лише віра допомогла мені досягти чогось у житті.

— І що ви робили в свого брата у Христі?

— Молилася за душу Йоани. І вона була в нього кілька разів.

— А де можна знайти цього брата?

Дойна не відповіла. Встала з канапи і витерла очі. її обличчя було таке урочисто-спокійне, що Дід зрозумів: вона ніколи не назве адреси брата Партеніє.

— Не скажу.

— І не треба. Я його знайду і без вашої допомоги.

— Не думаю. Віруючих багато, і дім кожного з них є тепер і його домом.

— А цей брат має якийсь стосунок до випадку з Йоаною?

Дойна прикусила нижню губу.

— Так чи ні?

— Ніякого.

— Коли не помиляюся, йдеться про релігійну секту, а не про церкву.

— Не питайте мене ні про що. Мені вам нічого сказати.

Дід почав ходити по кімнаті. Не спитавши дозволу, запалив сигару. Став біля книжкової полички, перебіг очима назви кількох книжок і взяв одну з них — «Смерть манекена».

— Я не хочу зачіпати вашої віри, панно, мене цікавить лише одне: чи не вразила вас подібність сюжету цього роману до того, що сталося з Йоаною?

Дойна уважно подивилася на книжку і спохмурніла:

— Я цієї книжки не читала. Йоана сказала, що вона погана.

— А для кого ви, панно, замовляли ключі до машини?

Дойна сіла на канапу. Вона здавалася спокійною, тільки її очі не могли на чомусь зупинитися, збентежено бігали по кімнаті.

— Я вчилася водити на машині Василе. Він давав мені перші уроки. З нами була і Йоана. Я дуже хотіла мати свою машину. А зрозумівши, що в мене її не буде, вирішила навчитися хоча б водити. Місяць тому, коли батьки Василе поїхали до моря, я попросила його позичити мені машину. Він сказав, що не може, бо немає ключів. Але я побачила ключі на серванті і дуже розгнівалася: він обдурив мене. Взяла ключі і вийшла надвір. Та машини біля будинку, де вона завжди стояла, не було. Другого дня він знайшов мене і сказав, щоб віддала ключі. А я про них і забула. Пошукала в сумочці — знайшовся тільки один. Тоді я замовила ще два. їх зробили при мені. І я віддала їх Василе.

— Ви знаєте, панно Дойно, у мене таке враження, ніби брат Партеніє з його вірою не дуже піклується про чистоту вашого сумління. Доведеться нам зайнятися вами. Уже восьма година, поспішіть, а то спізнитесь.

Дід запхнув собі в кишеню детективний роман і вийшов. На душі в нього було дуже гірко.

Аж до вулиці Лепушняну Дід не промовив жодного слова. Віддав Панаітеску роман «Смерть манекена», і той, зрадівши, що його передбачення збувається, ледь не заїхав у Димбовицю.

— Треба бути уважнішим, Панаітеску.

— Вибачте, шефе. Я ж вам відразу сказав: усе так і було. Книжку взято за основу. Якби ви мене послухали, ми б уже далеко просунулись. А то, бач, тупцюємо на місці.

Дід суворо поглянув на нього. Панаітеску збагнув, що переборщив, і почав насвистувати свою улюблену мелодію.

— Фальшивиш, Панаітеску.

Зупинивши автомобіль у вказаному місці, водій ображено промовив:

— Я вже сорок літ насвистую цю саму мелодію, і ви часто називали її ангельською. А це, бач, фальшивлю. Хіба взяли б мене тридцять років тому в хор Святої Трійці, коли б я не мав виняткового слуху? Просто, шефе, ви не в гуморі. І хочу вам нагадати, що в мене більш нема талонів на бензин. Крім того, мені слід підстригтися.

Дід усміхнувся, вийняв із гаманця двісті лей і п'ять талонів на двадцять літрів. Віддав Панаітеску, зауваживши:

— Чимдалі, шановний колего, ти стаєш усе прагматичнішим. Я присвячую окремий розділ у мемуарах цій рисі твого характеру. Дам тобі прочитати.

Панаітеску часто чув слово «прагматичний», але не розумів його значення, тому вважав себе приниженим. На знак великої образи прикусив лівого вуса.

— Не гнівайся, любий Панаітеску. Будь ласка, поїдь до Алексіу, візьми в нього докторську дисертацію Камелії Скурту, якщо її вже надіслали з Тімішоари, і нехай він дасть усі адреси релігійних сект Бухареста. Подивися, чи немає серед них якої-небудь адреси в тому районі, де вчора зникла на твоїх очах Дойна Чумедря. Здається, ми на правильному шляху, і в цьому велика й твоя заслуга. Я ж від тебе правди не приховую.