Чтение онлайн

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати услід на нею.

— Підійди, поможи мені, — звівшись у паланкіні, підкликав він хлопчика, а потім, спираючись на його плече, спробував здолати і перші східці; одначе відразу й збагнув, що ні серце його, ні груди, ні ноги на це не здатні й що сили свої він переоцінив; довелося звеліти двом рабам, щоб ті внесли його до будинку.

Вони рушили трьома сходами вгору: попереду — отой байдужний дворак, що тримав згорток зі списком гостей при боці, мов полководницький жезл, позаду — вервечка рабів із речами; і коли всі вже дістались нагору, до приготованого для гостя просторого покою, то не важко було здогадатися, що це — схоже на вежу південно-західне наріжне крило палацу; з відчинених арочних вікон, що помітно підносились над міськими дахами, вливалася прохолода — прохолодне нагадування і про забутий край, і про забуте море, — вливався пропахлий землею і морем подих ночі, нахиляючи пломінці на оздобленому квітами рясному, на багато свічок, канделябрі посеред покою; прохолодна і ніжна, мов серпанкове віяло, збігала-жебоніла вода мармуровими східчиками із водограйчика у стіні; постіль під напнутою москітною сіткою була заслана, а на столику поряд — страви й вино. Не бракувало нічого, біля еркерного вікна стояло крісло, щоб у ньому можна було зручно посидіти й поміркувати, а в кутку кімнати — стільчак; тут-таки лежали його вже розпаковані речі, всі напохваті; скриньку із манускриптом поставили, як він окремо й велів, поруч із його ложем; усі накази тут виконували так чітко й нечутно, як того лишень міг побажати хворий, хоч заслуги Авґуста в цьому, певна річ, уже й не було, це була просто рутинна робота й турбота бездоганно, з широким розмахом налагодженої придворної машини, дружбою тут і не пахло. І він із цим мусив миритися, все мусив сприймати так, як воно є, до цього спонукала недуга, це був неминучий її наслідок, тяжкий, прикрий наслідок, що викликав у душі гіркоту, й гіркота ця стосувалася не так самої недуги, тривалої і виснажливої, як Авґуста — вочевидь через отой його хист неодмінно, бодай чимось та потьмарити будь-які почуття вдячности. Ця гіркота, ця образа на Авґуста — чи не таїлась вона в душі його ще від самого початку? Це правда, всім вони мають завдячувати Авґустові — і миром, і ладом, і особистою безпекою, ніхто, крім нього, цього не зробив би, і якби до влади прийшов був не він, а Антоній, Рим повік не знайшов би шляху до миру. Це правда — і все ж таки! І все ж таки він і досі відчував недовіру до того чоловіка, який розміняв уже п’ятий десяток, хоч літа так і не наклали на нього по-справжньому свого знаку; з вигляду він ось уже двадцять п’ять років той самий і з тою самою скоростиглою облесливістю й хитрістю нині, як і колись, тримає у спритних руках стерно політики. І хіба ж ця гірка його недовіра до того перестарілого молодика, якому він таки завдячує всім, що має, не цілком справедлива? Облесливість — ось головна його риса, облеслива його врода, облеслива його дружелюбність, яку так хотілося приймати за дружбу і яка дружбою, однак, не була, бо завжди слугувала лише корисливим намірам. І всі попадали в його тенета, в тенета його облесливости! Так сталося й цього разу, знов оце лицемірство із дружніми почуттями… Тільки навіщо ж цей лицемір наполіг на тому, щоб у своєму почті привезти його, чоловіка недужого, назад до Італії? Ох, краще б уже він помер був на судні, так, це було б краще, ніж лежати отут, в утробі цієї облесливої придворної машини, де все таке бездоганне, таке аж надто вже бездоганне, — лежати, тоді як отам, на імператорськім святі вічно юний імператор у спалахах світла й під гуркіт музики втішається тріумфальними криками на свою честь. Те далеке, чуже і розхристане ревище, то наростаючи, а то стихаючи, долинало й сюди і оскверняло незайманий подих ночі.

Але у цьому подиху ночі все зливалось водно: і гуркіт свята, і тиша гір, і блискіт моря, минуле й теперішнє, і знову минуле, одне вливалось у друге, одне розпливалось у другому… Чи пощастить йому коли-небудь повернутись до Анд? Це Брундизій, усе дахи і дахи й осяяні ліхтарями вулиці; місто простиралося за еркерним вікном, до якого він звелів перенести себе й перед яким сидів тепер в кріслі; це всього лиш Брундизій, і він услухається в ніч, услухається у далечінь минулого, де, мабуть, так добре було б помирати; ні, не треба було приїздити сюди, а до оцих чужих, непривітно, хоч і розкішно впоряджених покоїв для гостювальників — і поготів. Від схилених набік пломінців на свічках у канделябрі, з одного боку на кожній, крапля по краплі стікав розтоплений віск, швидко утворюючи на свічках дедалі товщі горбкуваті нарости.

— Пане… — Перед ним стояв дворак.

— Мені більш нічого не треба.

Дворак показав на хлопчика:

— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…

— Не конче… він піде до міста.

— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.

— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.

— Тоді я, з того дозволу, піду?

— Йди.

Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.

— Відішли його, — попрохав хлопчик.

Раб спитав:

— Накажеш збудити тебе на сході сонця?

— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.

Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.

— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…

Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.

— Можеш іти спочивати…

— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.

— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…

Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.

— Ти хочеш відіслати й мене…

— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…

— Не проганяй мене…

У тихому, хрипкуватому юному голосі лунало щось дуже знайоме, його своєрідні селянські нотки нагадували про рідну домівку. В цьому голосі вчувалась далека, майже забута злагода, вчувалася злагода вже недоступно далекого материнського минулого, і пам’ять про нього світилася і в ясних очах хлопчика.

— Я не збираюся тебе проганяти, але припускаю, що тебе привело сюди, як і багатьох інших, свято Цезаря…

— До свята мені немає ніякого діла.

— Хлопці завше прагнуть на свято, ти цього не соромся; через це моя вдячність тобі за те, що ти провів мене сюди, не стане меншою…

Заклавши руки за спину, хлопчик стояв, ледь повертаючись збоку вбік.

— Я свят не люблю.

— Якби мені твої роки, я пішов би туди неодмінно, і пішов би навіть сьогодні, якби був здоровіший; та якби ти пішов замість мене, то я мав би таке відчуття, ніби сам опинився на святі… задля жарту пробрався туди у чужій подобі… Поглянь, осьдечки квіти, можеш зробити собі віночка, Авґустові це припаде до вподоби.