Чтение онлайн

Я водила пальцем по сторінках: валандатися… волоцюга… всує… Серед безлічі слів знайшла окремим гаслом і vale – «прощавай, до побачення, адьйо». Воно вимовляється «валє», і це друга особа однини наказового способу.

У цьому є щось химерне, адже людина, яка за п’ять хвилин мрець, шукає порозуміння з іншою, котру вона зовсім не знає.

Несподіваний гуркіт із холу знагла обірвав плин моїх думок. Хтось тарахкав в обідній гонг. Цей величезний диск, наче пережиток із картинок до фільмів Дж. Артура Ранка, не лунав уже багато років, через що мене й ошелешив його гучний звук.

Коли я вибігла з лабораторії і спустилася сходами, переді мною постав кремезний чолов’яга, котрий все ще тримав у руці молоточок для гонга.

– Коронер, [28] – прорік він, і, по-моєму, він мав на увазі себе. Дарма що він не потурбувався назвати свого імені, я розпізнала в ньому пана Дарбі, лікаря й одного з двох співвласників єдиної медичної установи в Бішоп-Лейсі.

Пан Дарбі на вигляд був викапаний портрет Джона Буля: червоне обличчя, кілька підборідь і живіт, що напнувся, мов вітрило в час буревію.

На ньому був коричневий костюм і картата жовта жилетка, він також не забув прихопити із собою традиційну чорну валізку, якою міг похизуватися лише лікар. Якщо він прикмітив у мені дівчисько, якому рік тому він накладав шви на руку, порізану друзком норовливої реторти, то він не дався взнаки й стояв вичікувально, як мисливський пес на промислі.

Тато все ще не показував носа, як і Доґґер. Я знала, що Фелі й Даффі зроду не зволять відповісти на гонг: «Я не собака Павлова», – відкаже Фелі, а місіс Мюллет нікуди не потикається з кухні.

– Поліціянти на присадибній ділянці, – повідомила я йому. – Я покажу, де це.

Коли ми вийшли на осоння, інспектор Г’ювітт на хвильку покинув вивчати шнурівку чорного черевика, котрий доволі неприємно визирав із огірків.

– Доброго ранку, Фреде, – привітався інспектор. – Я подумав, що тобі ліпше прийти й самому кинути оком.

– Умгу, – мугикнув пан Дарбі.

Відкривши валізку й трохи понишпоривши усередині, він вийняв білий паперовий пакунок. Устромив у нього два пальці й дістав одну прозору м’ятну цукерку, яку поклав до рота і з голосним поцмоктуванням почав розкошувати нею.

За мить він продерся крізь зелень і опустився навколішки над трупом.

– Особу встановлено? – запитав він, розжовуючи кристалик цукерки.

– Ще ні, – відповів інспектор Г’ювітт. – У кишенях порожньо… Документів катма… Ото тільки що є причини здогадуватися про його недавній приїзд із Норвегії.

Недавній приїзд із Норвегії? Напевно, це була дедукція, гідна найславетнішого Голмса, – і я удостоїлася чути її на власні вуха! Я була майже готова пробачити інспекторові його колишню неґречність… Майже, але не цілком.

– Ми почали розслідування, з’ясовуємо можливий порт причалу судна й так далі.

– Бісові норвежці! – вилаявся пан Дарбі, підводячись із колін і затараскуючи валізку. – Злітаються сюди, як метелики на вогонь, тут конають, а нам доводиться вишкрібати за ними. І де справедливість?

– Який час смерті зазначити в протоколі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– Важко сказати. Як завжди. Ну, гаразд, не як завжди, але часто.

– Бодай приблизно?

– Із ціанідом визначити не так легко. Гадаю, що від восьми до дванадцяти годин тому. Я зможу сказати точніше після того, як наш друг опиниться у мене на столі.

– Із цього випливає…

Пан Дарбі відгорнув манжету й придивився до годинника.

– Так-так… Зараз 20:22, виходить, це сталося не раніше як о 20:22 й не пізніше, скажімо, опівночі.

Опівночі! Мабуть, я надто голосно хапнула повітря, тому що інспектор Г’ювітт і пан Дарбі воднораз повернулися до мене. Як я могла їм сказати, що буквально кілька годин тому приблуда з Норвегії випустив дух при мені?

Залишався єдиний вихід. Я зробила рвучкий оберт і накивала п’ятами.

Я надибала на Доґґера під вікном бібліотеки, він підрізав троянди на клумбі. Повітря було рясно просякнуте їхнім ароматом, який нагадував запашну коробку із чаєм зі Сходу.

– Тато ще не виходив, Доґґере? – запитала я.

– Сорт «Леді Гіллінґдон» напрочуд гарний цьогоріч, міс Флавіє, – сказав він із таким виразом, наче в нього лід у роті; начебто не було нашого з ним незапланованого зіткнення вночі. Дуже добре, подумала я собі, зіграємо у твою гру.

– Надзвичайно гарний, – погодилася я. – А тато де?

– Гадаю, він погано спав. Мабуть, вирішив трохи подрімати.

Подрімати? Як він міг бути собі в ліжку, коли будинок переповнений законниками?

– Як він поставився до того, що ти йому сказав? Ну, ти розумієш – я маю на увазі те, що коїться на городі.

Доґґер повернувся й подивився мені просто в очі.

– Я нічого не казав йому, міс.

Він досяг рукою до не надто ідеальної квітки й різко клацнув її секатором. Вона тихо впала на землю й залишилася лежати серед тіней, обернувши до нас своє жовте збрижене личко.

У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.

– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.

– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– З Доґґером, – відповіла я.

– А ім’я?

– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.

Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.

– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…