Чтение онлайн

— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

— В порт уже, мабуть, увійшли, — промовив Силін, — Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, — я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.

Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.

Відчинила йому Катерина.

— Альошенько! — ахнула вона. — Живий!..

Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, толову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:

— Живий! Слава тобі господи, живий!..

— Твій дома? — спитав Альошка.

— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина, — пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

— Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.

— Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

— Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

— Куди ж ти підеш, Альошенько?

— В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

— Ти зараз і підеш, Альошо?

— Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

— Німці! — промови» Альошка. — Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

— Це по тебе прийшли, Альошенько!..

— Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

— Іду, йду! — гукнув Альошка. — Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

— Чому довго не відчиняв? — гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

— Не встиг, поспішав, — відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

— Хто ти є? — скрипуче спитав він. — Фронтзольдат?.. Фронтовік?

— Я гімназист, — сказав Альошка, — гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

— Durchsucht alles, schneller! [1] — наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

— Хто-небудь заходіль сюда? — спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

— Ні, що ви, нікого не було!

— Хто в домі?

— Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, — додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…