Чтение онлайн

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!

— На здоров'я. Далі що?

— Нічого не треба, я сама!

— Далі що, питаю?

— Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

— Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.

Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.

— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.

— Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!

Олексій глянув навколо.

— Може, ще яка робота є, хазяйко?

— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…

— Це нічого! — сказав Олексій. — Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.

— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.

— Я з Одеси, — відповів Олексій.

Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…

— Погодувати, звичайно, можна, — сказала жінка. — Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.

— Що не жирно, не біда, — весело вимовив Олексій. — Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!

— Ну, ходімо, — посміхнулася жінка.

Олексій явно припав їй до душі…

Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.

З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, ввібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище…

Усі троє швидко наближались.

«Куди вони йдуть? — подумав Олексій. — Невже до Дунаєвої?..»

Але група пройшла мимо.

«Дивно, — міркував Олексій. — Солоних привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»

За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.

Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ґанок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.

Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.

Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.

Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ґанку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.

— Ач попливла! — пролунало позаду Олексія.

Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.

— Чого задивився? — вона осудливо стиснула губи. — Гляди очі вилізуть.

Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.

— Аякже, задивився, — зневажливо промовив Олексій. — На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь…

— Так і є, — зашепотіла жінка. — В неї що день, що ніч — усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.

— Чоловіки?

— Жах скільки! — жінка зробила великі очі. — Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив. Його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.