Чтение онлайн

Прокопій зупинився й поглянув йому в очі:

— Ви так гадаєте?

— А що ж сталося, щоб мати сумнів?

Уста інженера здригнулися в дивній, майже хворобливій усмішці. Обличчя напружилося й витягнулося, а в очах блиснули зеленаві гарячкові вогники. Він сердито похитав головою.

— Що такого сталося, кажете? Поясніть краще ви мені! Ви ж копач! Археолог! Докопайтеся до суті й скажіть мені, що сталося насправді!

Він зупинився, зсунув назад чорний котелок і рукою витер спітніле чоло.

— Ви надто схвильовані, — поклав йому руку на плече Авакум. — У вас із нервами негаразд. — І він лагідно всміхнувся. — Може б, зайшли до мене та випили кави, щоб освіжитися.

Прокопій трохи помовчав, знову витер чоло, потім, зітхаючи, махнув рукою.

— Ет, хай йому чорт!.. А ця ваша думка щодо кави непогана. Тільки чого йти до вас, коли я живу за два кроки звідси.

В слабо освітленій вітальні (між скляними пацьорками люстри жевріла лише одна лампочка) сиділо двоє жінок в однакових жовтих шалях, накинутих на плечі. При появі Прокопія вони посхоплювалися з місць, достоту фігурки, що вискочили зі старовинної музичної шкатулки. Очі жінок світилися збудженням і тривогою, мов після щойно пережитого кошмару. В захаращеній меблями вітальні жінкам непросто було одночасно дістатися до порога, де з капелюхами в руках стояли гості. Обминати столики, крісла, стільці, комоди легше вдавалося старшій жінці, молода ж рухалася серед тих старожитностей трохи непевно, наче по слизькій кризі.

— Господи боже! — вигукнула старша, добравшись до гостей значно швидше від молодої. В голосі її звучав і відгомін недавнього страху, і докір за той страх, і миттєве прощення. Вона дивилася на Прокопія з ласкою, в якій ще тліли рештки щойно пережитої тривоги.

— Де це ви пропадали, що сталося, чому не подзвонили по телефону? — Вона вдивлялася в обличчя Прокопія, а на Авакума майже не звертала уваги, мовби того й не було. — Ми з дочкою чого тільки не передумали. Вже збиралися дзвонити в міліцію!

— Тільки того бракувало! — похмуро промовив Прокопій.

Старшої жінки, яка, певно, була господинею, він майже не помічав, натомість не зводив погляду з молодої, а та, спершись ліктями на комод, мовчки видивлялася на них з Авакумом.

Вона була висока й тендітна, під шаллю випиналися гострі дівчачі плечі й невеличкі груди. Дівчина була дуже схожа на матір, лише обличчя мала значно одухотвореніше, а її тендітна постать наче аж світилася. Вона напружено вдивлялася в гостей, але м'який погляд блакитно-сірих очей блукав, плаваючи в просторі, мовби шукаючи опори, й Авакум відразу згадав, як на допиті Прокопій говорив про сліпу дівчину, що навпомацки грала з ним у доміно. Але в ті перші хвилини він ще не міг зрозуміти, чи дівчина справді зовсім невидюща, чи все-таки щось бачить.

— А це наш гість, мій добрий приятель, — пояснив їй Прокопій несподівано теплим, ласкавим голосом (якби Авакум не стояв поруч і не дивився на нього, то подумав би, що говорить хтось зовсім інший). — Він інтелігентна людина, хоча працює переважно лопатою.

Він засміявся, й Авакум несподівано для себе відзначив, що інженер може делікатно жартувати й не здаватися грубіяном.

— Мій гість — археолог, — вів далі Прокопій, — і я тебе запевняю, — він не зводив погляду з дівчини, — що це порядна людина, яка не заподіє тобі нічого лихого.

На устах дівчини майнула усмішка — поблажлива й сумна чи, швидше, непевна; в ній смуток і поблажливість поєднувалися з трохи нецеремонною цікавістю й подивом.

— Вона погано бачить, — звернувся Прокопій до Авакума, — але ми покладаємо великі надії на сучасну лазерну техніку. Зараз вона бачить не предмети, а лише плями.

— А якщо це люди, то рухомі плями, — додала дівчина.

— Як тебе звати? — запитав Авакум.

— Роза! — відповіла дівчина, звично зробивши легкий невимушений реверанс, її невидющий погляд тепер не блукав, а застиг на постаті Авакума.

— Ти бачиш мене як світлу пляму, Розо? — запитав він.

— Вона трохи ясновидиця! — втрутився Прокопій. — Ну, не соромся! — погладив він дівчину по голові.

— Як я вас бачу? — перепитала Роза. — О, не як світлу пляму. Навпаки! Ви весь чорний. Чорний-пречорний! — додала вона. — Восьмикласницею я читала про Марію Стюарт. Там була така ілюстрація. Вона лежить на колоді, а біля неї чолов'яга — весь у чорному, страх якому чорному. На голові циліндр, а в руках величезна сокира.

— Ти трохи перебільшуєш, дитино, — озвався Прокопій, кашлянувши. — Мій приятель археолог, а не кат. Ти щось наплутала.

— Я кажу те, що бачу! — Роза схилила голову набік, здвигнувши плечима. — Кожна людина світиться по-своєму, хіба я винна!

— Ну гаразд. А яким здаюсь тобі сьогодні я? — запитав Прокопій.

— Раніше здавався білим, та вже якийсь час, особливо сьогодні ввечері, ти теж чорний, як і твій приятель. Ну, не такий чорний, та все ж!

— Ми обидва в чорних плащах, у чорних капелюхах, у чорних костюмах! — засміявся Прокопій. — Тому ти бачиш нас чорними.

— Можливо! — зітхнула Роза.

— Ти стомилася! — сказав Прокопій. — Ну, подай руку моєму гостеві на добраніч.

Авакум ступив крок і подав руку.

— Ох! — Роза швидко вихопила свою руку з Авакумової. — Від вас аж морозом віє. Який же ви холодний!

Прокопій з цікавістю доторкнувся до Авакумової руки й незадоволено похитав головою.

— Розо! — промовив. — Ти перебільшуєш і навіть вигадуєш! Ну, йди вже спати! — Він легенько обернув її обличчям до дверей.

— На добраніч! — усміхнулась Роза, але так, як дівчата всміхаються крізь сон.

І знову наче в півсні, з блудним поглядом, обминула табурет, не черкнувши його й краєчком сукні, спинилася на мить на порозі й знову завчено, мов перед публікою, зробила легкий невимушений уклін.

— Приємних сновидінь! — побажав їй Авакум.

— Приємних? Неодмінно щось присниться! — відказала Роза і додала трохи театрально, рівним голосом: — Тауер, Марія Стюарт на колоді й ви в чорному, але без сокири. Мені не так швидко вдасться вас забути!

— Дайте їй заспокійливого! — звернувся Прокопій до старої господині. Голос його бринів уже досить суворо. — А потім, коли не важко, заваріть нам міцної кави.

Авакум і Прокопій поскидали плащі в коридорчику, що вів до кімнати Прокопія. Праворуч біля вішака були прості дощаті двері, колись вишневого кольору, а тепер кольору перестоялого оцту. Авакум відчув, як у шпарину між дверима й одвірком віє холодом. Двері, видно, вели на подвір'я, звідки, поза всяким сумнівом, можна вийти на іншу вулицю.

— Ви ризикуєте схопити ревматизм, — застеріг Авакум, кивнувши на двері. — Тут так дме! Чому не попросите господиню замурувати двері?

— Коли їх замурувати, — скривився Прокопій, — я муситиму жити аскетом і праведником. Уявіть, як почувалися б ці жінки, коли б я почав водити через їхню вітальню різних непевних осіб.