Чтение онлайн

А книгарня, до якої ми йшли, була замкнена і на ній виднілася картка: «Переучот». Змісту я не розуміла, здається в капіталістичному устрою вона називається інакше, але факт, що це слово подіяло на мого товариша ще більше заспокійливо, і він вирішив, що «нічево не поделаєш», і що прийдемо завтра.

Другого і третього дня дополуднева програма мого дня виглядала так само, третього «переучот» був скінчений, але не було керівника цієї ділянки, як заявила нам жінка в гранатовому хвартусі і хустці на голові з сильно лакованими нігтями.

Коли хтось не має багато часу, а хоче і той протратити, хай вибереться на такі роздобутки, як я. Зрозуміє, що мій настрій ставав з дня на день гірший, пригноблення росло, а почування безсилля й якоїсь неминучости, що тяжіла над усім, зачинали й мене робити подібною до тих людей, що жили наче під колесами тяжкого, повільного потягу. Здавалось: їде він, тяжко постогнуючи понад їхніми головами, а вони не можуть більше розправити спини, як на це дозволяють колеса машини, що їде понад їхніми головами.

Так «поладнавши діла» ми, треба це визнати, без жалю прощалися, і я йшла, похнюпившись, вулицями Києва. Мій шлях вів мене на обід, а відтіля найчастіше в школу.

Доки жила у К-ченків, я ходила пішки, бо все це було розмірно недалеко, коли ж я випровадилася майже за місто, справи значно ускладнилися.

Києва розглянути мені так і не довелося. Причиною був мороз. За декількі днів, коли я все таки поладнала мої нещасні програми й вийшла на місто, був вже тридцятьступневий мороз, я сама, як теж і уся публіка, бігла швидко, закутавшись по очі, з заледенілими руками й ногами, дрижачи з холоду. Скла склепів були як замальовані вапном і нічого не було видно. Врешті склепи я розглянула, окрім конфекційних, роблячи в них покупки в один із останніх днів. Були там загалом великі крамниці з величезними виставовими вікнами й великим внутрішнім простором. В тзв. «бакаліях» було багато какао, консерви, якісь тістечка, вина, подекуди теж городина. Це так в основному. Ми вибрались раз з одною громадянкою, з якою я познайомилася принагідно, школяркою десятирічки Женею (мабуть не боялася мене) робити покупки. А саме хотілось мені купити чаю, щоб робити в гуртожитку снідання, чоловікові до дому гостинця: ікру. Тож ми ходили з магазину в магазин і діставали невідмінну відповідь: «чая нєту», те саме про цукор. Про ікру ніхто й не хотів слухати, як теж про південні овочі, тобто мандаринки й цитрини, які були в Континенталю і які я хотіла привезти додому. Це було тим дивніше, що як раз був святочний час новорічних празників. На площах горіли ялинки, прикрашені кольоровими жарівлами. Щойно потім, живучи вже довший час у Львові, я зрозуміла спосіб постачання місту харчів: завезли раз, було багато й усюди. Люди розкупили, вичерпано призначений за пляном «фонд» і деякий час того продукту вже не було. Треба було купувати тоді, коли був…

Подібне траплялось в галантерійних склепах де ми шукали «резинки» до рейтуз і кальоші для чоловіка, в Універмагу, де ми шукали термоса. Остаточно я купила кілька коробок консерв краба, яких потім у Львові було масами, одно «совєцское шампанскоє», яке призначила на гостину родини, якби я знею колись ще в житті стрінулась, а яких у Львові теж потім було багато і з доручення та за радою колеґи багато ниток, яких потім у Львові теж було багато.

Новий був спосіб купування і по-моєму складний. Треба обійти склеп, обдумати все, що хочеш купити, порахувати, купити на ту ціну бльочок в касі, а потім зним йти по товар. Справа ускладнювалася, коли треба було обчисляти більше кусників і уламки кілограмів, та купувати товари при кількох станках. Для мене це все становило майже непоборні труднощі, коли ще додати, що обслуга надзвичайно неввічлива, а мова всюди російська. Для людини, непривичної до цієї мови, рахунки й числа мішались, потім числення новою й непривичною валютою, дотого купування при великім напливі покупців — були дуже тяжкі.

В одній крамниці, де я заскочила купити чоловікові краватку, жид продавець обслуговував мене ввічливо, та старався говорити по-польськи… Загалом, якщо українцеві в Києві хотіли зробити приємність, намагались на його українську мову відповідати по польськи. Чи вже наша мова галицька мала такий чужинецький виговір, чи всіх галичан вони вважають за поляків?

Треба сказати, що в склепах, як і всюди, люди вміли додержувати порядку. Ніхто, не товпився, зате всі дуже терпеливо й мовчки стояли в черзі. Довгі роки нескінчених черг були для них доброю школою: народ стався тяжкий, мовчазніш, та піддався іі тут своїй долі. Найжалюгідніша була черга за хлібом котрогось сірого ранку в такий мороз, що пара негайно обмерзала кругом рота людині й тварині, а все було сиве від намороззі. На вулиці стояла ота нещасна черга нужденно одягнених людей, покритих білою намороззю, скорчених, втиснених в затінки мурів, щоб хоч трохи хоронитись перед вітром.

Горді мешканці СРСР однією чергою а саме — на часописи. Вони пишаються одною чергою: мовляв культура в нас така висока, що кожен читає, й тому невистачає часописів. Але саме головне: паперу було обмаль, тому й наклад газет був обмежений. Чого ми ніколи досі не знали: газету позичав один мешканець дому від другого і одно число обслуговувало декілька родин.

От і все, що мені вдалося помітити з Київської вулиці. Коли я приїхала до Львова, багато людей цікавилось якраз цією ділянкою: буденним життям: як одягаються, що їдять і що є в крамницях. Відомості, які я їм подала, ніяк їх не заспокоювали, і між собою говорили, що я говорю дуже мало й стримано, як усі, що там були. Люди сподівались надзвичайних ревеляцій. Була ж ця країна окутана серпанком непрозорої таємниці…

Під час мого чекання, в Наркоматі я старалася поладнатb ще справу моєї книжки. Ще, будучи в Києві, знайомив мене Григорій Степанович з потентатом таких справ — завідуючою ОХМАТДИтом доц. Со-ко. Від неї залежало дуже багато, якщо не все. В бюрі Охматдиту — малій сіро-брудній кімнаті, сиділи переважно жінки. Там теж я відбула переговори з С-вою. З зовнішного вигляду вона подібна вже радше на европейку, мала одноцілу вовняну суконку (мабуть синю), гарні черевики, попелицеве футро, та порядно уложене волосся. Відношення її до мене було більше як стримане, можна б радше сказати холодне, навіть з ознаками ворожости. Я дала їй свою книжку, яку вона між іншим вже й мала в видавництві, післану туди львівським Облздоров відділом, з питанням була очевидячки добре обізнана і обіцяла мені — справу розглянути, та що книжка вимагатиме поправок. Врешті, треба мені переговорити з завідуючим Держмедвидавом проф. О-цьким.

Отже я пішла до Держмедвидаву. Треба було йти через подвір’я, якимись вузькими східцями на поверх. Здається, що в тому ж будинкові була теж друкарня і всі бюра видавництва, напевно великі, коли взяти до уваги, що видавництво дуже поважне, а радянська бюрократія теж не будь яка.

До професора пустили мене після деякого чекання. Доволі гарна кімната з бюрком і килимом. Сам робив доволі європейське враження. Говорив тільки по-російски. До речі: інші службовці говорили до мене майже всі по-українськи — імовірно мова дозволена для вживання до «западників». Між собою говорили переважно по-російськи. Друки й письма були в Наркоматі майже всі українські. Було враження, що в такому вигляді українська мова зійшла на історичну, як колись латина, мову вимерлого вже, але «заслуженого» народу. Тягарем на серці лягало продовження цієї думки: ще крок, і вона зникне і з отих бюрових фабрик, де знеї роблять консерви і перейде до музеїв та старих бібліотек, де будуть її розглядати туристи й учені, з окулярами на носі, та як від санскриту виводити від неї родослів інших мов.

Товариш професор висловився про книжку в суперлятивах. Видно, що маючи справу з видавництвом, вмів оцінити гарно видану річ. Захоплювався папером, ілюстраціями, навіть обсягом. Але ж: книжка радянському читачеві не може бути дана в руки. На мою заввагу, що евгеніку і науку про гігієну раси легко усунути, взявся злегка пояснювати, що вся книжка не радянська. Отже: правопис тепер невживаний. В тексті багато дечого, з чим наука радянська не погоджується, от хочби зачнім від початку: організм людський — це складна машина. Наближаєтьса до світогляду механістів, відкиненого коммунізмом. А таких місць багато на кожному кроці. Ілюстрації: візьмім хочби таку «Вагітна жінка» Рафаеля. Вона чудова, навіть прекрасна. Я — мовляв, нею захоплювався вчора може з тричверти години, лежачи увечері в ліжку. Просто архитвір. Але вона ніяк не підходить радянській людині. Кожен пізнає, що це не працююча жінка, а буржуйка. Ні, справді, вона не носить на собі ознак виробництва! Якаж прекрасна є працююча радянська жінка! її треба тут містити.

З жалем і непорозумінням я нагадувала Надєжду Міхайловну і мільйони таких, як вона. Прекрасні?

Так отже: вчення в книжці капіталістично-буржуазне, а видання прекрасне, але не відповідає радянському читачеві.

Щодо другого я погодилася — воно надто люксусове для цієї бідної жінки. Але щодо вчення, то я осмілилась заявити, що воно таке, як приняте на цілому світі. На те професор сказав з легковаженням: який там світ? Західня Европа? Це ж мала частина континенту, просто в ніякому порівнянні з СРСР, що є шостою частиною світу.

Було щось пригноблююче в оцих словах, а для мене зовсім нове. Ми звикли вважати світом Европу. Росія числилася тільки, як мала частина Европи. Азія була для нас чимось, що никнудо в мряці далечі й степу, замешканого кочовиками. Оце тепер я оглянулась позад себе: на стінній карті велетенський Союз — червоно розмальований — розкрив наче пащу з півночі від Карелії і з півдня від Криму, готовий проковтнути маленьку Европу, що прилипла боком до його могутніх грудей, наче малий півострів. Ні, так я ніколи не бачила світу, і він видався мені зовсім іншим, як досі. Я стала потойбік межі, оглянулася на давні жилища білої раси, стовпленої на малих клаптях землі. Оце я ввійшла в новий світ. Яка ж доля ждала давні землі? Оце ж бо рухається сонний і тяжкий простір безкраю, творить нове життя собі і нову іншу культуру. Для нього давні здобутки білої раси є нічим. Вчора ж нищив їх з усією пасією революції, не визнаючи ніяких святощів. Що зробить він завтра…