Чтение онлайн

Зубами прикусив нижню губу і відчув, як накипає льодок на холодних устах.

Запорошений, потемнілий од холоду, з якимсь внутрішнім холодком і жагучим сподіванням, зайшов у райпартком.

— Секретар не має часу. Нарада! — перегородила йому шлях висока худа друкарка.

— Ага! — зупинився біля дверей. — Коли звільниться?

— Не знаю, — з недовірою оглянула засніженого понурого дядька з батогом у червоній, перепеченій руці. — Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогодні немає прийому в особистих.

— Я здалеку приїхав.

— Це не відіграє ніякої ролі. Прийому сьогодні нема.

— Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, — презирливо зміряв її з ніг до голови і ступив уперед.

— Не пущу! Я своїм місцем відповідаю — верескнула та.

— Жінко добра! Відійди від гріха. Тепер нема такої сили в світі, щоб не пустила мене, — так поглянув, що та сторопіла, відступила назад, і Дмитро міцно рвонув на себе ручку дверей.

Справді, в закуреному кабінеті сиділо кілька людей. З-за столу спокійно підвівся невисокий білявий чоловік. Він, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним відливом очах щось блиснуло — не роздратовання, а іскорки сміху.

— Не пускають до вас, — спустив донизу батіг, сподіваючись, що зараз на нього почнуть сердитись ці заклопотані люди, пожмаковані безсонням і турботами… Хто може полічити, скільки в оті бурхливі неповторні часи середній районний працівник провів безсонних ночей, витратив своєї сили, згубив здоров'я!

І тільки тепер Дмитро побачив біля вікна розумно-насторожене обличчя Віктора Сніженка.

— Добрий день. Марков. — Секретар райпарткому вийшов з-за стола і подав руку Дмитрові. — Сідайте.

— Доброго здоров'я, товаришу, — зразу осіла злість в чоловіка, і він з глибокою вдячністю і хвилюванням подивився в натомлені, але веселі очі Маркова.

— Сідайте, товаришу, — вдруге показав на вільний стілець. — Здалеку приїхали? Мете ж надворі. Напевне, забило всі дороги?

— Занесло, — відповів стримано, прикидаючи в голові, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправді дуже людяний їхній секретар. «Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть», — приміряв по своїй вдачі.

А потім, коли зрозумів, що помилився, легко стало на душі: єсть же такі хороші люди на світі.

Марков, зрідка постукуючи пальцями по столі, дуже уважно слухав Дмитра, зрідка запитував і знову слухав, вивчаючи мужню, міцну постать простого трудівника, що зараз всю свою душу, радощі і болі викладав важким, незграбним, та щирим словом.

— Гарні урожаї збирали на своїй землі? Як ваше прізвище?

— Горицвіт.

— Горицвіт? — вголос задумався Марков. Щось знайоме і далеке-далеке забриніло в його душі од цього слова. Але що?.. Ніяк не міг пригадати, пірнаючи в згадки і прислухаючись до вузлуватої, невмілої мови Дмитра. І з кожним новим словом Горицвіта, і з кожною новою згадкою давнини, які перебирав допитливий розум, Марков почував усе більшу і більшу довіру і приязнь до Дмитра.

— Гарні урожаї збирали? — знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко і радісно розкриється з глибини років. Але воно знову почало невловиме відходити вдаль.

— Хороші. Кращі, ніж усі мої вуличани. В селі мене агрономом в насмішку прозвали. Люблю я землю, і в книгу заглядаю, — подобрішало обличчя Дмитра: відчував, як дедалі щільніше щось з'єднує його з тим невисоким білявим чоловіком.

— А ще більше можна зібрати?

— Чому ні? Не можна тільки на небо вилізти, — і вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.

— От ви й будете, товаришу Горицвіт, в колгоспі вирощувати високі врожаї. Вірю, що тільки правду чув од вас. Будете в колгоспі людей вчити, як біля землі ходити. І самі вчитиметесь в агрономів наших, у професорів, в академіків. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всі віки людство мріє про радісне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полі, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дітей, зміцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогів.

— Спасибі за добре слово. Тільки з мене такий учитель… Не дуже вмію я з людьми обходитись, як інші. Говорити не умію.

— Навчитесь. Коли ви справжня людина — навчитесь. Вам ширше треба дивитись на світ — ви вже колгоспник… Довго тут пробудете? Через години дві я б зміг з вами поїхати у ваше село.

— Оце було б добре. Я почекаю вас, — зрадів Дмитро, засміявся.

— Мамо, який мені сон приснився, — усміхаючись, Югина легко скочила з ліжка і метнулась до колиски. Білоголовий Андрійко — її безкрає щастя — стиснувши крихітні кулачки, здається, не спав, а щось обмірковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням і радістю помітила, що зараз він був найбільше схожий на Дмитра. Ще кілька днів назад уся рідня говорила: її син удався в Докію, а ще раніше відмічала дивовижну подібність Андрійка до Югини. І тільки вона, мати, з кожним днем помічала, як поволі пробивались батьківські риси на округлому лобастому личку дитини, як все більше горбатився ніс і темнішали великі чоловічки очей, за якими навіть білків не видно. І вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навіть подих своєї дитини, наперед відгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя нові риси, що тільки-тільки несміливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полі.

Через якусь хвилину, хвилюючись і радіючи, вже бачила перед собою Андрія таким, яким був Дмитро, коли стріла його літньої ночі в полі. Та незабутня ніч, розводячи завісу років, випливала з давнини, мов ріка із туману, подзвонювала молодим місяцем, який так щедро розсівав зірки, що їм уже замало ставало місця на небі, — тому й падали на землю, на дальні дороги і. темні полукіпки озимини. Навіть цілющий липовий настій почула над собою молодиця.

— Мамо, подивіться, як зараз Андрійко на Дмитра схожий, — одірвалась од колиски.

Напівтемне у хаті. На узорчастих вікнах тремтять блищики зірок, і срібло квіток зсередини наливається ніжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печі одривається Докія, і Югина раптом бачить: в очах її матері теж коливаються блищики, як дві іскорки на шибках.

Югина ще ніколи не бачила, щоб сухі зіниці Докії обтяжувались сльозами.

— Мамо, що з вами? — кидається вперед і своїми теплими руками охоплює негнучкі пальці Докії.

— Горе, дочко. Горе навалило на нас…

— А де ж Дмитро? — скрикнула, не дослухавши матері.

— За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.

— Як же так? І мені слова не сказав… Мамо, чого він, цей крамар, хоче од нас? — тремтить голос молодиці, і вона поспіхом одягається, а потім починає вкутувати сина.

— Ти куди, доню?

Але Югина вже не чує слів Докії. Пригорнувши до себе дитину, рішуче прямує до дверей.

— Югино, куди ти?

— Куди? В район. В партійний комітет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти — не здожену. Прощавайте, мамо.