Чтение онлайн

— Ти Андрійка залиш. Куди тобі з ним у таке бездоріжжя йти?

— Ітиму. На край світу із сином своїм пройду, — поцілувала Докію в уста, вибігла з хати.

— Югино…

Але навіть не оглянулась молодиця.

Мороз рухливими клубками кинувся з сіней, і незабаром Докія, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому тумані, що погасив на вікнах веселі блищики світанку.

«Дмитро в столицю подався, Югина до партії пішла, а куди ж мені подітись?»…

Зразу ж за ворітьми Югина по коліна вгрузає в сніг і до самого шляху залишає за собою мережу глибоко втиснутих слідів.

Сніги і сніги. Легкі, пухнасті. Вони оживають із світанком вбирають у свою голубінь зеленорожеві струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху.

Напівзасипані колії дороги.

Дмитро останній проїхав по них.

І вона обережно ступає по цій дорозі, по тому сліду, начеб боячись йому зробити боляче.

Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її і словами, і сльозами, і болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип і знову попливла по колії, нахилена і самотня, як дерево в полі.

«Прийду я до них, — бачила себе в райпарткомі. — Усе чисто розкажу. Руки свої покажу. Дитину свою покажу. І хто не повірить, що чесні руки в мене, чесні очі мої, хто не повірить, що дитина тим молоком вигодувана, в якому нема людської кривавиці? Усі, сину, повірять, — нахилилась до дитини, скорботна усмішка затрепетала на устах Югини. — Своя влада не окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрійку, не зобидять твого батька, непосидющого і роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мій, радість моя».

Андрійко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усміхнувся, заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожеві пелюстки уст, і хмаринка пари обдала теплом стужавіле обличчя молодиці. І враз такий спокій охопив Югину, що скорбота поволі зникла з її уст, очей, і тільки одна замерзла сльозина рожевіла на кінчику хустини.

Утомлена, увійшла в ліси, знову ж таки думаючи про те саме.

Біля повороту сіла на сніг, і вмить солодка млость розлилась по всьому тілі, далекими крильми війнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги.

«Не можна спочивати!» — напружилась, ледве втримуючи дитину зомлілими руками. Од болю вони набрякали і розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки і колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту і присіла на пеньок, розтираючи стужевіле обличчя і пальці.

Вдалині зафоркали коні. Югина швидко підвелася. Назустріч їй мчали легенькі крильчасті саночки. Візник круто зупинив коней, і сани пішли затоки, перегородивши дорогу.

— Ти куди, жінко добра? — здивовано запитав Віктор Сніженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, ліплених брів. Гострим оком він здалеку помітив, що втомлена жінка спочивала на обочині.

«Отак і до смерті недалеко».

Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невідомого чоловіка. Помітивши співчуття в розумних очах, раптом зашарілась, чогось вище піднесла Андрійка.

— За правдою йду, — тихо відповіла.

— Тоді сідай до нас, — засміявся вусатий червонолиций візник. — Товариш Сніженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба розуміти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? їдемо?

— Ні, мені в район треба.

— В район? До кого? — вискочив із саней Сніженко. — Куди тобі по такій дорозі! Бач, з коней пара, як туман, іде. Потомилися. А ти ще з дитиною.

— Дійду.

— Нікуди ми тебе не пустимо.

— Так і не пустите.

— Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо — і край.

— Нема такої сили в світі, щоб мене не пустила, — гордовито випросталась Югина і, обходячи дорогу, рішуче ступила в сніг.

— Чи ти не жінка Горицвіта? — пильно поглянув Сніженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомі.

— А ви звідки знаєте? — зупинилася.

— Знаю, знаю! — весело розсміявся. — Бачив твого вояку. От що значить кохання! — звернувся до візника. — Не встиг чоловік виїхати з дому, а жінка за ним навздогін.

— Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.

— Що Дмитрові сказали? — застигла, загрузнувши на обочині.

— Щоб ти додому повернулася. Сідай у сани, бо ні слова не почуєш од мене.

І Югина покірно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Сніженка. Той допоміг їй сісти, пильно поглянув на Андрійка, примруживсь:

— Викапаний батенько… Ти не журись, — звернувся до Югини. — Приїде твій милий через пару годин. Усе добре! Тільки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав біля горшків. І розумний чоловік, а обгородився своїм господарством, наче в клітці сидить.

— Розгородиться, — радісно відповіла. — Ви ще не знаєте його.

— Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.

— Мало вивчили.

— Словом, кругова порука. Це треба розуміти, — обізвався візник і підморгнув сивою од паморозі бровою.

На полі стало холодніше. Засніжені проводи кидали на срібну скатерть кількаметрові бинди, а телеграфні стовпи гуділи низько і тривожно, як середина піаніно. Біля розстанні Сніженко притримав коні, скинув кожух і наказав молодиці:

— Закутай краще свого синка. Василю Калістратовичу, — звернувся до візника, — скоріше мчи її додому. — І пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, і вітер підняв угору веселі струмки хвилястого русого волосся.

— Я пішки дійду. Що ви, люди добрі, — розхвилювалась Югина, підводячись з саней. — Не каліка ж я, заради мене і людей, і худобу морити… — рукою вплелась у віжки.

— Сідай, молодичко, і помовкуй мені. Наш голова знає, що робить, і ти його не переможеш. Не такі проворні старалися… Да, молодичко, голова у нас — правильний чоловік. Справжній партієць! Це треба розуміти.

Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зібрану постать Сніженка, що, лише в одному піджаку, легко поспішає напівзабитою дорогою.