Чтение онлайн

— Хлопці, він нас усіх викаже. Треба пустити кінці у воду. Гріх беру на себе, — і знову поспішив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої групки.

— Як же воно так? — незрозуміле і з переляком поглянув Прокіп на Карпа.

— А що ж робити? Інакше всім доведеться за гратами гнити. йому вже три чисниці до смерті. Ех, не повезло, — махнув рукою Карпо і знову, уже ближче, вловив моторошне виття.

— Певне, що так, — заїкаючись, насилу вицідив із себе Ліфер.

Карпо швидко метнувся до коней, вивів їх з дубняка, і в цей час він побачив, як позаду неповороткої обважнілої постаті Омелян Крупяк поволі підвів руку з пістолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась, одвисла вниз.

Як удар батога, неголосно пролунав постріл, і Данько повалився обличчям у дубняк. Правицею він вчепився за серце, а пальці лівої руки вгрузли в теплий липкий сніг, нагрітий кінською сечею.

— Поїхали! — перший скочив у сани Крупяк, і в голосі його заклекотіли металеві нотки.

Цей прихований сміх пересмикнув усю постать Карпа. — «Добре, що не зі мною таке… До ранку вовки по кісточці розтягнули б…»

…Пізньої ночі, засніжений і втомний, з болісною порожнечею всередині, Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутір.

— Ну, як? — впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотів одповісти, але задерев'янілі губи тремтіли і не слухались його. Потер їх рукавицею, позривав із брів крижані бурульки, потягнувся до мисника, де стояла горілка.

Бліднучи і збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина Сафрон. Очі його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у глибині западини, а рот 'пересмикувався нервово і не часто. Потім Сафрон одхилився назад і з усього розмаху кістлявою вузькою долонею вдарив Карпа в обличчя. Другий удар пройшовся у повітрі — Карпо відскочив убік і, шаленіючи, стиснув кулаки.

— Батьку, не бийтеся! — кинув глухо і застережливо. — Чуєте? У мене теж на душі…

— Не бити, а вбити мало, сучих дітей! — підскочив до Карпа. — Ти ще мені кулаки будеш на батька сучити! Я тобі насучу!

— Ану, хватить мені! Теж розвоювався вояка! — міцним ударом одвів кулак батька. — Треба було самому піти! — в злобі перейшов на «ти». — Буває невдача.

— Чорти нехрещені! Лобурі дурні! Байстрюки! — люто затупотів ногами, неначе затанцював Сафрон, і під очима двома сережками затіпалися фіолетові зморшки. — Самі себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней постріляти!.. Бери зараз сірники — щоб від будинку і попелу не залишилось! Хай не добром, а пожарищем злидні огріють руки!

— Ні, я палити не піду! Не хочу раніше часу лізти чортові в зуби.

— Сам підпалю! Все спалю! Усе до тріски! — Так схопив з комина сірники, що пачка затріщала і приснула білими палічками.

В одній сорочці, розкуйовджений і страшний, світячи поширеними очима, кинувся надвір.

— От старий дурень! — вголос вилаявся Карпо і побіг за батьком. Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. І в цей час загавкав пес, кинувся до воріт.

— Якого там чорта по ночах носить?! — сердито кинув Сафрон і швидко пішов до воріт, до хрускоту затискаючи у кулаці шершаву пачку.

— Відчиніть! Прийшла колгоспна варта! — обізвався простуджений голос Григорія Шевчика.

— Яка варта? Кого вартувати?

— Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. І тебе заодно! — весело промовив Степан Кушнір.

— Моє добро!? — похитнувся, заточився назад. «Моє добро забирать», — обухом ударили ці слова, ударили гірше, аніж те, що і його, Сафрона, вже взято під варту.

— Та вже не твоє, а наше — колгоспне. Народ повертає собі украдену в нього працю.

Сірники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зірвав з стіни берданку і кинувся надвір. Але на порозі його перепинив Карпо.

— Батьку, не дурій. Пізно!

— Відстань, сатано, — зашипів, натискаючи на сина. — Я їх…

— Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, — перекрутив Сафронові руки, вирвав зброю і люто вдарив нею об стовп ганку.

Хряснуло, відскочило дерево од заліза, і мимоволі насторожився Карпо: знову почув вовче виття. І зразу зрозумів свою помилку: може ж так затужити чоловік.

— Не треба, тату, — з острахом і жалем підійшов до темної тремтливої постаті, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотів понести в світлицю. Та Сафрон вирвався із рук сина і з хрипом побіг до хати. З-під лави дістав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до хрускоту напружені руки батька.

— Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба, дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успіємо, — тремтіло від напруги обличчя Карпа: він насилу стримував перекручені руки батька.

І тільки тепер очі Сафрона зупинилися на Карпові, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:

— Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потім. До мене повернетесь. Ще хіба так заживемо! А замахнетеся сокирою — пропаща година і ваша і моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпіть. Я ж до себе побіжу. — Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметіль.

Гомін уже закружляв на подвір'ї.

Карпо, щоб ні з ким не зустрінутись, перескочив через паркан, бігцем подався додому.

На розстанні ледве не збив з ніг якусь широку постать, закутану кількома хустками.

— Це ти? — пізнав дружину.

— Ой, Карпе, Карпе, — заголосила та. — Уже прийшли злидні за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Коні забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… І чогось міліція приїхала. До Денисенка попрямувала.

Карпо похолов, а жінка знову заохкала.

— Не голоси, і без тебе нелегко, — суворо обрізав. — Чого це ти так розбухла? — оглянув неймовірно розтовстілу дружину.

— Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упріла?

— Більше нікого не чіпали? — схвально подивився на дружину.

— Де там не чіпають! Усіх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…

«Добре, що я вчасно відділився і не бухнув грошей у господарство», — подумав і сердито гримнув на жінку:

— Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…

З метелиці вітер вихопив на мить мелодійний передзвін.

«Носить когось в таку пору».

Іще нічого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слідах чоловіка покірною незграбною тінню побрела дружина. Важка одежа і розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.

«Хоч би у сніг була щось викинула з добра, — ліниво думала, скліплюючи повіки… — А як же там мої?..»

М'який передзвін наближався, і не можна було зрозуміти, чи він налітає з хуртовини, чи просочується з самої землі, розтікається під снігами. Чорніючи і збільшуючись, з темряви поволі випливли коні. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, і Карпо, морщачись, ще відступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цівками вирвався вітер.