Вибрані твори
Шрифт:
Як риба з вечірніх озер, виплескувалися із хмари блискавиці. У їхньому одсвіті йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала і падала ниць велика праця, падали ниць великі сподівання. Знав, що доспілі лани уже не підіймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корінь — притиснутий до землі, зразу ж почне гнити.
«Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати», — тягнуться хмурі липкі думки. Страдницьки викривились лінії брів, і Дмитро не чує, що з нього течуть і течуть покручені струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, він шершавить пальці зерном та добірними сльозами. І Дмитро шепче невмілі ласкаві слова, як шептав їх колись біля колиски хворого сина.
В правлінні колгоспу нікого не застав. Зразу ж біля його ніг набігла калюжа води, і охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира.
— Щось ти, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні сам не свій. Душа не на місці, чи як воно?
— А вона в мене камінь надмогильний, що весь час на одному місці повинна лежати? — зразу ж сердиться на сторожа. «Відбився від поля і не тямить людського болю».
Вечірніми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспників своєї бригади. Слово його скупе, зосереджене:
— На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустіть. Хліб треба рятувати. Жінкам — перевесла крутити.
І вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молотків і кіс.
Івана Тимофійовича не було дома. Марійка кинулась за свіжою одежею для Дмитра, а потім почала поратися біля печі.
Надворі шумів і шумів дощ. Тремтіли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, і тоді в небі, немов розхитані гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, підійшов до шафи з книжками. Розгорнув червоні палітурки однієї книги без назви. Це був щоденник Івана Тимофійовича. Почуття цікавості взяло верх над ваганням.
«Коли що-небудь особисте тут — покину читати», — заспокоїв себе. З подивом прочитав першу сторінку. Грубувата в'язь чіткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомітно почав приглушуватися гомін вітру і тупе бурмотіння важких разків дощу. Напливали, полонили інші картини.
«27 січня.
Збори були гарячі, задиркуваті, веселі. Для мене, як члена партії, подвійна приємність: бачу рясні червонобокі плоди масово-політичної роботи, відчуваю любов і прагнення оволодіти передовою соціалістичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушніра. Він іще увечері був дуже задоволений своїм планом: за три дні закрити весною вологу на всій площі зяблі.
— Здорово? — радіючи питав мене і Шевчика. — Все сам підрахував. Як Нестір-літописець, всю ніч з олівцем просидів.
— А може новоявлений Нестір-літописець щось не врахував? Може ще раз перевіримо? — питаю його.
— Не треба, не треба! Боюсь тільки, щоб на зборах не провалили… Де це видано — за три дні закрити чотириста п'ятдесят гектарів!
Побоювання Кушніра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланкові і рядові колгоспники довели, що зяблю можна закрити за… два дні.
— Здорово? — питаю Кушніра після зборів.
— Здорово! Напевно, ти мені свиню підклав? — і сміється. — Намилили мені шию. І за діло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходімо, Іване Тимофійовичу, в баню.
— Мило з шиї змивати?
— Ні, старі уявлення. Пар і вода помагають. Завжди у мене голова після бані свіжа, мов яблуко. Пішли?
— Пішли. Тільки вже не зобижайся: до ранку буду двома віниками вимолочувати твою самовпевненість.
1 лютого.
Сьогодні з наради передовиків садівництва приїхала Марта Сафронівна. Вона об'їздила увесь Київ, побувала і в кращих колгоспах приміської смуги.
— Що, Марто Сафронівно, скажете про нашу столицю?
— Прекрасна, привітна вона, мов білий сад.
— Земля родюча біля Києва?
— Ні. Князь Володимир не був хліборобом — на піщаному грунті осів, — сміється молодиця. — Та тепер і пісок родить.
— Нарада на користь пішла?
— О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому піску виноград виводять.
— Прибузькі піски гірші придніпровських?
— Ростиме і на них виноград.
— Хай росте. І виноград і виноградарі!
6 лютого.
Дмитро таки молодець. Повернувся з лікарні і вже, ніби Журавель, дибає по полях. На його масивах найбільше снігу.
— Він обкрадає нас! Прямо начисто змітає сніги з усього привілля, — обурюється бригадир п'ятої бригади.
— Не змітаю, а запрошую в гості.
— Завзятий чоловік. Зерно іще раз перевірив і довів до найвищої посівної кондиції. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пізнає смаку і сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповість, як найкраще затримати сніг. В цьому ділі він розбирається. Навіть напрям метелиці, вітру враховує.
Серйозно треба на бригадах і ланках поговорити про врахування усіх можливостей підвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два кільця, а за інші забуваємо. Через це не всі свої золоті жили і прожилки розкриває нам земля.
8 лютого.
Біля радіоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспіра. Є у ній такі рядки:
Ведь с песнею кончается Все лучшее на свете.— Міцні слова, та постаріли, — промовив Свирид Яковлевич. — У нас із справжньою піснею починається все краще в житті.
Пригадав громадянську війну, коли ми з Інтернаціоналом ішли в бій. Так, з піснею починається все краще в світі…
З новим хвилюванням ми слухали сьогодні Красну площу і Інтернаціонал».
Надворі загупали кроки. Незабаром Іван Тимофійович, мокрий, неначе хлющ, широко увійшов у хату. На підлозі зразу зарясніли гнізда слідів. Дмитро неохоче відірвався від щоденника.
— Марійко, в тебе якась переміна знайдеться? Обкис, як біс.
— Іще б не обкиснути. Валандається десь до півночі. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нараді сидів? — по звичці, наче з огудою, заговорила.
— Не на нараді, а в стельмашні.
— Досі в стельмашні? Щось нове видумували?
— Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям.
— Ти б і мені серп погострив, а то вже порябів од іржі.
— Може в'язати підеш?
— Еге, так і піду. Я ще копу на такій озимині заіграшки нажну, а молодь хіба так уміє серпом орудувати? Їй і вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже.
Іван Тимофійович прояснився, побачивши Дмитра.
— От за кого Іван Васильович згадував! Ану, показуйся на світло. Чув, чув, який твоя бригада передзвін підняла. Вірно робиш, Дмитре.
— Що Іван Васильович казав про мене? — підійшов ближче до тестя.
— Дзвонив, щоб ми полеглий хліб косили грабками з одним залізним зубом, бо чотиризубці утовчене стебло не візьмуть.
— І тут допильнував, — промовив з пошаною.
— Допильнував… Згадав, як ти йому колись зі смаком про косовицю розповідав. Це в Кадібці було — клевер ти косив там. Надіється, що будеш кращим косарем.
— По всьому колгоспу?
— Ні.
— По району? — здивувався Дмитро.
— По області.
— Ого!
— Перелякавсь?
— Та ні, — задумався, проймаючися теплим дрожем. — Але поміркувати є тут над чим.
— Міркуй, я поки переодягнуся. Чи тобі вистачить думати до кінця жнив?
— І вічно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! — вступилася за зятя Марійка.
— Хе. Більше не буду, — Іван Тимофійович жартівливо відступив назад, а Дмитро усміхнувся.
— Тату, мені кісся треба змайструвати.
— От тобі й бригадир! — здивувався Бондар. — 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважністю?
— Зі старими грабками… Смаку ще не розібрав. А тепер варто над новими подумати — по моїй силі. Так — на метрів три з половиною. Щоб покіс був, як покіс!
— Пішли до стельмашні! — засміявся Бондар.
— Ти б хоч переодягнувся, старий! — накинулася на нього Марійка. — Вічно йому ніколи.
— І чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрізь. Ще вслід за нами побіжи… Ну, Дмитре, змайструємо разом такі грабки, щоб усі дивувалися, — уже в сінях загримів голос Івана Тимофійовича.
— Іване, Дмитре, перекусіть трохи гарячого.
— Пізніше, стара… А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого діла вийде. Кісся зробимо, неначе скрипку.
Уже краплинками роси біліли зорі, коли Дмитро і Іван Тимофійович вийшли з стельмашні. В низинах іще мелодійно співали струмки, просочуючися в темінь, вони розмивали її, і над землею починали коливатися попелясті смуги.
Ранок був із сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим співом промитого синього неба. На світлих нивах зрідка морщилися плямисті тіні, островами відпливали у далечінь і зливалися з островами лісів.
Біля комбайнів уже метушилися молоді комбайнери: на найнижчий зріз установлювали різальний апарат хедера. Коло кузні жаткарі так відрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платівок, точили запасні ножі. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузні повибігали ковалі і теж, взявшися в боки, заколивалися від сміху.
— Агрегат Дмитра Горицвіта!
— Чи то самоскидка, чи вітряний млин, — ніяк не второпаю.
— Дмитре Тимофійовичу, скільки думаєш викосити?