Чтение онлайн

— Що ж, іди, Кирило. Я хотів тебе послати на станцію. Хотів, щоб на твоєму рахунку десятки фриців було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких і ми б не жили. Що ж, пропустимо зайві ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра нові матері залишаться без дітей, нові удови заголосять. Бо нам свої рани найбільше болять. Нам своя сорочка найближча до тіла… А потім хтось із тих, у кого своє найбільше болить, попадеться гітлерівцю в лапи і своїх друзів викаже, бо шкура в нього тендітна дуже, до неї за всі роки радянської влади ніхто пальцем не приторкнувся… Іди, Кирило…

І зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.

— Я на шосе, на залізницю піду, товаришу командире… Ох, і буду ж рвати гадів! Так буду рвати, щоб аж у Берліні їхній стогін обзивався.

— От за це спасибі! Це слово не одноосібника, а народного месника, — і зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширені наболілі очі, і він, кусаючи губи, швидко побіг до своїх підривників.

А до Дмитра вдруге підійшов Микола Остапець, гарячковитий і до безрозсудності сміливий в боях воїн. У нього поліція всю сім'ю спровадила в гестапо.

— Я поки загін розпускати не збираюсь, — коротко відрізав йому Дмитро.

Цього ж дня Тур, після розмови з потерпілими, скликав усіх партизанів на збори. Спираючись на зброю, посідали воїни біля вогнища, суворо слухаючи неквапні слова свого комісара.

Дмитро із Созіновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. І незчулися обоє, як синій вечір заглянув у землянку, як прийшов із розвідки Симон Гоглідзе і нечутно засвітив світло, змайстроване із гільзи 45 —міліметрового снаряду, як заскрипіли підводи до далекої посадочної площадки.

Підходячи до партизанів, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:

— Що ж тепер, виходить, мені робити? І в своїх захисників нема захисту? — обвів очима партизанів, шукаючи в них співчуття. — Тоді я сам піду бити чортів! Сам піду, товаришу комісаре!

— Да, не мішало б провчити, — обізвався хтось позаду. — Така наука правильно заганяє щурів у нори. І мозки у них розріджуються, не такими охочими стають до крові.

Микола заговорив голосніше:

— Товаришу комісаре, ми гранатами оті поганські душі на такі деталі розчехвостимо, що їх навіть Геббельс в інформації не позбирає докупи.

— Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди так, і в бою — спочатку робиш, а потім думаєш, — рівним голосом промовив Тур.

— Я вже подумав! Не маленький! — ще більше загарячився той, рухаючись всім тілом і відчуваючи німе співчуття частини партизанів його смагляві щоки, глибоко підсічені двома зморшками, тепер посіріли, ще більше загострився кирпатий ніс, а очі перекочували дві смужки злого світла.

— Ні, не подумав, як і в бою за залізничний міст. І тоді твоя гарячкуватість ледве не зірвала операції.

— То діло давнє було і кінчилося як по-писаному.

І тоді голос Тура прозвучав різко і владно:

— Ти хочеш робити, що тобі захочеться? Тобі своє дорожче народного? Для тебе партизанська дисципліна — не закон? Добре! Іди і більше не повертайся в загін. Нам анархістів не потрібно. Іди!.. Вважаю, — відрубуючи кожне слово, стишив голос, — що Микола Остапець вибув із нашого загону. Сьогодні ж це проведемо по наказу…

— Як вибув? Хіба ж я хотів вибути? Я хотів недолюдків бити, а не вибути, — зразу ж охолов і аж обм'як з переляку Остапець.

— Ох, і перелякався ж! — нане хвиля перекотилася над всіма партизанами.

— А ти думаєш! Що чоловік без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полі.

Просись, Миколо, в комісара, зараз же просись, — пошепки порадив Жолудь.

— Товаришу комісаре, не виключайте. За що ж? І куди мені дітись? Без загону я пропащий чоловік Знову закипіло все на серці, і шумовиння в голову вдарило.

Всі притихли, уважно слідкуючи за обличчям Тура. І той, розуміючи думки партизанів, одповів:

— Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до поліції в твоєму селі дійде черга. Там кущова нарада має бути. Тоді й проявиш себе.

— Добре, товаришу комісаре. Постараюсь! — з готовністю відповів партизан і осміхнувся так, як полегшено всміхаються люди після великого переляку, коли минає небезпека.

— Оце вірно, — обізвалося кілька голосів.

— Ще б, — хотів, щоб наш комісар невірно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, — гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всі в загоні любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.

У вільні години Пантелій Жолудь, стрічаючися з безвусим, тендітним зовні партизаном, завжди підморгував йому і джмелем гудів над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».

— І попливемо! Гей, як попливемо! І по Віслі, і по Дунаю, і по інших широких ріках, — задиркувато і впевнено відповідав білолиций Янчик. — Пантелію, чого так гудеш?

— Моторку заводжу — і на Віслу, і на Дунай.

— Заведемо, брати-слов'яни!

З нев'їжджених доріг поверталися засніжені і постарілі зв'язківці. І лише в партизанському лісі молодшали їхні обличчя, вирівнювалися плечі, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навіть стоючи перед командиром, вони іноді забувалися, і клапті нещодавно зіграних ролей мимохіть доповнювали картину обставин і повідомлень. Найпізніше повернувся із кобзою за плечима підстаркуватий Матвій Остапович Мандриченко, якого поза очі бійці і командири звали артистом. Фрезерувальник за спеціальністю, він мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всіх інструментах, скрашуючи партизанські будні музикою і художнім словом. І зв'язківець з нього вийшов хоч куди. Тільки почувши дорогу, він якось осідав, старішав, а обличчя й очі на диво ставали безбарвними, начебто нічого в житті, крім їжі й сну, не цікавило чоловіка. Далекий, ніби порожній погляд, обвислі, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодій — все це зарання говорило, що незабаром у таборі не стане Матвія Мандриченка. Він і струшував свою роль пізніше за інших, не раз викликаючи цим добродушні насмішки і сміх. Ось він зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабній землянці і, розмірковуючи, якось неохоче відповідає на запитання командирів.

— Знову партизани зобидили есесівців: на шосе дві машини підірвали.

— Що ж тепер гітлерівці роблять?

— Та мерзнуть на холоді, ніякого відпочинку їм нема, — говорить, наче з співчуттям, і в землянці вибухає регіт.

— Ви що, Матвію Остаповичу, заклопотані їхнім горем?

— Та ні… Забувся, що не в селі, — і собі сміється Мандриченко, а його вогкі очі зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.

— Івана Тимофійовича бачили? — з тривогою запитує Горицвіт.

— Аякже, — знову, забуваючись, буденно відповідає Мандриченко. — Мало на повишення не пішов чоловік.