Чтение онлайн

— На яке?

— Ще б трохи — був би старостою села.

— Старостою?! А Варчук?

— В'ївся він на Івана Тимофійовича і ще на деяких людей. А підпільний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався від жандармерії гумових палиць. Підпільники підірвали йому авторитет. Обережнішим став, та свого не кидає.

— Прийде час — навіки покине.

— Югину Іванівну бачив. З Василиною Очерет до своїх батьків заходила.

— Діти, мати живі?

— Живі. Андрій з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.

— З Синицею?

— Здається. Степаном його звати?

— Перепитуєте, начебто самі не довідались, — махнув рукою Горицвіт.

— Та не все ж, — оправдується Мандриченко. — Ці хлопчаки теж, думаю, якісь діла крутять.

— Які?

— Антидержавні… тобто…

— Фашистів б'ють?

— Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як наші підривники.

— То вже перебільшення.

— Хай буде так, а потім побачимо, — біля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.

— Як же Генадія Павловича розшукати?

— Труднувато, Дмитре Тимофійовичу. Слід його в усьому районі бачиш, і разом — невидимий він. Конспірація правильна. Відпустіть мене ще побродити по лісових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадія Павловича, думаю, він уже зацікавився нами не менше, аніж ми ним.

— Думка вірна. Спасибі, Матвію Остаповичу, ідіть, відпочиньте з дороги.

— Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякі документи, — почав виймати з кобзи листівки і звернення підпільного райкому та різні оголошення окупантів.

Надворі вже відкружляв своє лапатий сніг; на чистому полотні неба колючими остистими колосками пшениці загойдалися зорі; місяць тільки-тільки заворушив тінями — в лісі зразу стало якось тісніше; з-під вогкого снігу пробивалися приємні гіркуваті пахощі влежаного листу; на узліссях, під парашутами дерев стояли невтомні дозорці. Все було таким простим і дорогим, як і тоді, в тяжких рейдах, коли іноді щеміло серце, вириваючи з далини ті шматки просторів, які ніякими словами не відобразиш, ніякими барвами не змалюєш.

Обтрушуючи віти шапками, Горицвіт і Гоглідзе мовчки обходять ліс. Гостре око начальника розвідки здалека помічає, що на заставі людей більше звичайного.

— Перепинили когось?

— Побачимо. Сміються чогось хлопці.

Вийшли на просіку. І враз спокійний чіткий голос:

— Дмитре Тимофійовичу, здоров!.

— Генадію Павловичу?! — не то питання, не то вигук вирвався, і Дмитро зупинився посеред завіяної дороги; в його скронях застугоніла кров; над просікою, в рамці гілок, ясніше замигтіли зорі, подовжуючи свої промінці.

Наче в сні бачить, як наближаються Новиков і Олексієнко. Їхні обличчя, помережані світлом і тінями, ясніють стриманими усмішками. Ось, мов по команді, розкрилюються руки, голови припадають до голів.

— Генадію Павловичу… Генадію Павловичу!

— Сподобалось повторяти? — радісно і трохи насмішкувато обзивається Новиков.

— Сподобалось, — усміхається Дмитро. — А ми вас розшукували.

— Знаю.

— Звідки?

— По докладних записках… на шосе…

— Не докладних, а коротких, — діловито поправляє Гоглідзе.

— Тоді навантажимо вас довшими.

— Не суперечимо. Пішли до нас.

— Пішли. Як Тур, Созінов?

— Живі-здорові, чого фашистам не бажають.

— Видно. — Обличчя Генадія Павловича, вибілене першими холодами, майже не змінилося з часу останньої зустрічі, лише дві коротенькі рисочки підрізали знизу його уста. — Ольга Вікторівна з вами?

— З нами. Сестрою стала, а зовуть її всі матір'ю. Скільки нашого брата од смерті відтягнула!

— Як Соломія?

— Воює! — відповів Дмитро.

— А як Марко Григорович? — запитав Гоглідзе.

— Теж воює…

В штабній землянці після перших привітань і схвильованого гомону всі схилилися над помережаною картою Генадія Павловича; зосереджені погляди спочатку зупиняються на в'юнкій лінії залізниці.

— Тут справжній ребус намальовано, — похитав головою Созінов, налягаючи обома руками на карту.

— Ребус вже розгаданий, залишилось тільки розмінувати його, — нахиляється над столом секретар райкому.

— Розмінуємо, Генадію Павловичу, — невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручніше вивчати поле всього району.

— Бачите, як навчили партизани фашистів, — завзято мерехтять темні очі Генадія Павловича. — Ліс навколо залізниці вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мінують, скрізь виставляють варту — словом, трудяться вдень і вночі.

— Ми їм дамо спочинок! — пообіцяв Горицвіт.

— Чого ж, можна, — погодився Генадій Павлович. — Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунікаціях. Починати треба з мостів, бо потім, як опам'ятаються гітлерівці, — за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?

— Зараз же засяду за вироблення плану.

— Засідай. Виробляй такі плани, щоб паніка увесь час трусила фашистів. Тоді їх і шарпати зручніше — то з одного, то з другого боку.

Розкрилися двері, в землянку, радісно вітаючись, почали сходитися на збори комуністи і комсомольці. Зброя їхня зразу ж почала пітніти, як і свіжі стіни немудрої будови.

Стривожене навальними диверсіями, німецьке командування пустило по залізниці два бронепоїзди, що тепер курсували всю ніч на улюбленій партизанами дільниці, освітлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землі.

Вперше прийшли воїни з нічим, вдруге привезли трьох поранених і одного вбитого.

— Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела діалектика. — Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сів поруч з Созіновим, люто тручи задубілі руки.

— Попробуєм, — відповів Созінов.

— Нема чого пробувати. Це тобі не борщ. Треба діяти, діяти і ще раз діяти. Сповна відплатити за партизанську кров. — Тур, що натомився, намучився, переболів душею за ці дні невдалих наскоків, був сердитий, як огонь. Аж позеленіло його біле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлі куточки тонких вуст пересмикувались дрібно і часто. На щоках перекочувались м'язисті жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим і роздратованим.