Чтение онлайн

І брали, крали, аж гай шумів. Підводами возили собі зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий ліс, за безцінь скуповували хати і майно тих, кого лиха година погнала на розстріл і шибениці.

Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчукові — золотим дном. Хто був спроможніший — відкуповувався від проклятої вербовки. Навіть негласна плата встановилась: корова або шість золотих п'ятірок чи щось рівноцінне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзі було по двоє і троє дітей з сім'ї. Навіть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякі спекулятивні справи, посилаючи своїх менших синів аж в Румунію, завидував Варчукові:

— Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе війна.

— Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобі немало пливе до рук, — примирливо посміхнувся у вуса.

— Мені стільки перепливає, скільки в тебе з носа капне. Нема правди на світі.

— Нема, — погоджувався, вдавано зітхаючи. — Тільки трохи осталося її у бога та в тебе, Митрофане. — І реготав неприємним сухим сміхом.

— Треба буде поїхати в Літинський район, — перебивав його сміх рудоволосий пітний Созоненко.

— Чого? Поживою пахне?

— А ти хіба не чув? — недовірливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: «Чи не збирається потайки поїхати?»

— Не міряй усіх на свою мірку. Розказуй.

— Розумієш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гітлерівців, поліцаїв і старосту.

— Старосту? — холоне всередині.

— Що, страшно? — сміється розкотисте Созоненко. — Звісно, не пожалували, і тебе не пожалують. Так от, перебили всіх і об'явили радянську владу. Двічі німці робили напад на ці села, але відбивалися всі: і старі, і малі, і жінки. Всі, до одного чоловіка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди військо, і села мають доноги вирізати.

— Ліфер сказав?

— Ліфер.

— Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?

— Уже.

— Поїду і я, — і, поспішаючи додому, ще більше згинався, а ніздрі широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом і сльозами.

Надвечір розвідник із загону імені Леніна помер. Недалеко від старовинного валу, праворуч могили Стражнікова, ближче до озера, партизани пішнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потім лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб підгрунтова вода не потривожила вояцького тіла.

Поховали розвідника з усіма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тільки замість рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронів було обмаль. На свіжий пагорбок поклали вінок із хвої, і він небавом почав зацвітати дрібним білим квітом — пустився навскісний тихий сніг.

Не одна могила уже виросла біля спокійного лісового озера. Не встигли дужі ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися ясні очі на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх оборонців міцним, непробудним сном.

Віддали останню шану, Дмитро навпростець снігами пішов до штабної землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слідів. Посеред озера його наздогнав Созінов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим і блідим.

— Дмитре Тимофійовичу!

— Слухаю начальника, — не зупиняючись, пішов уперед.

— Візьміть мене із собою в Славногородецькі ліси, — благаюча усмішка і рішучість, з якою Созінов домагався поїхати в партизанське з'єднання, здивували Дмитра. Він неясно догадувався, що за останні дні щось робиться на серці поміркованого і спокійного юнака.

— Ти тут більше будеш потрібний. А нам зайві люди — зайвий клопіт: тяжче буде проскочити непоміченим.

— Один чоловік — не поміха, — почав переконувати Созінов. Йому так хотілося розсіяти свій сердечний біль, забути горе, що дальня дорога здавалася рятівним колом, яке поверне рівновагу, внесе спокій в думки і почуття. Він з жахом помічав, що йому все важче і важче стає в товаристві Тура, що він не може без болю чути його радісного голосу, а коли заходила розмова про Соломію — ледве стримував свої страждання.

«Вкоренилась же ти в мені», — криво морщився, думаючи про дівчину. Було огидно перед собою, що не міг подолати болючих приступів. Інколи вдавалося втихомирити себе, але досить було Турові заїкнутись про своє щастя — гнів знову охоплював Созінова. Тому так хотілося подалі від'їхати від того місця, де притьмарились перші надії кохання.

— Чому тебе так тягне в дорогу? — підводячи брови, запитав Дмитро.

— Чому? — ще більше побілів од хвилювання. — Це, Дмитре Тимофійовичу, особиста справа…

— Особиста?

— Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете — розповім, хоча і важко про таке розповідати. Повірте, що тут не криються ні військові, ні інші справи.

— Он як, — промовив у роздумі, і раптом здогадався, що за особисті справи можуть бути в Михайла. — Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу. Сідлай коня, бо ми уже готові.

— Біжу, товаришу командире! — повеселішав Созінов і легко кинувся бігти поміж засніженими деревами.

Одначе виїхати цього дня із табору не довелося. Тільки Созінов осідлав коня, як в глибині лісу почулися рушничні і автоматні постріли. Коли вітер віяв в обличчя, стрілянина виразно дудоніла в морозному повітрі, чулось, що вона ішла густим струмом. Созінов з кількома партизанами верхи кинувся вперед. Поруч із ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому Шпаку Пантелій Жолудь. Здавалось, що кінь і верхівець були з одного шматка металу.

Стрілянина наближалась. Повз них пролітали кулі, довбали підсушені морозом дерева. Поміж стовбурами Созінов побачив, як Тур, відірвавшись од невеличкого гуртка піших партизанів, пустив коня назустріч ворогові. Він кинув повід на гриву коневі і короткими чергами строчив з автомата. Не добігаючи до чорної живої лінії, кінь Тура раптом з розгону спотикнувся на передні ноги і упав на землю. Комісар, перелетівши йому через голову, розтягнувся на снігу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогів, очевидно бажаючи взяти його в полон. Від думки, що може втратити товариша, пройняло потом і острахом. І, забуваючи про все на світі, Созінов помчав до Тура.

«Коли б успіти! Коли б успіти!» — б'ється серце, і він пильно цілиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. — Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! — щосили гукає.

Гілка вдарила по лобі, зірвала шапку, але болю попервах не почув. З двох боків із Пантелієм вони розірвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблі вирубав голову кремезному вусачеві.

Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кінь, лежачи боком, висунувши із жовтих міцних зубів блідо-рожевий язик, кривавив сніг. Дрібний дрож пробіг по всьому його тілу, а задні точені ноги, мерехтячи синюватим сяйвом підків, витягувались і деревеніли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози.