Чтение онлайн

— Ой, людоньки! За що ж нам такі муки! — вирвався зойк з чиїхось жіночих грудей, і знову моторошна тиша, чорна і страшна, як вода на глибині…

Софію з дітьми спіймали вже на городах. В селі Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапівцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.

Куди ж їх ведуть? Усіх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати… Там баба Орина зосталася, опухла, напівмертва.

Софія взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцілувала у лоб і не помітила, як своїми сльозами окропила дитяче личко… Ось і подвір'я їхнє. Шумлять вишняки попідвіконню. їх сам Григорій садив… Григорій! І не нажилася з ним, а вже відходить життя.

— Ааа!.. — скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вікно, а в її груди…

Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пішов низом попід вікнами. Іще тісніше притулила дитину до себе. І так її крізь розтрощене вікно кидають з Любою в хату залізні слизькі руки. Потім, кривавлячи долівку розбитими ногами, до неї підповзає Катерина, насилу-насилу устає з ліжка баба Орина і щось тихо говорить старий учитель. Навіщо тепер слова? Хіба і так вона не чує, що прийшла смерть?

Їдкий дим і спека забивають хату. Софія кидається до вікна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрічають холодні скляні очі. Лунає постріл, і кров заливає праве плече молодиці. Але її тіло наче каменіє — не чує болі.

— Не плач, дитино. Наш тато їх усіх переб'є. Усіх, моя доню, — обливає сльозами і кров'ю Любу…

Далеко за вогнями Софія бачить Григорія: поспішає він з хлопцями в село. І молодиця, заплющуючи очі, ступає крок уперед, назустріч своєму чоловіку…

Потім вона бачить, як, обнімаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в роті пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темніє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очі. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очі, і Софія лягає обличчям вниз на земляну долівку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.

— Доню, ти ще жива? — і не пізнає свого голосу. Гірка жарінь забила шорстким болем.

Мовчить Люба… Що ж це по голові б'є?.. О, вже стеля валиться. Григорію, чи ти знаєш, як твої діти гинуть? Живцем горять. Григорію, радість моя, до чого дожилися ми…

А він іде за вогнями… Чому ж ти раніш не прийшов?.. Прощай, мій Григорію! Навіки прощай…

І вже не чує Софія, як спалахнули її чорні коси, червоними стали, як до неї тулиться Катерина, підбиваючись під руку своєї рідної, мов пташеня під крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не кричати…

Надвечір на попелищі знайшли люди п'ять обгорілих трупів. Софія з дітьми лежала біля груби, міцно притулившись грудьми до землі. Перса її обвуглились, але не згоріли. Тільки по цьому й розпізнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина…

Марійка очуняла в тітки Дарки. Довго не могла прийти до пам'яті, а потім, різко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона біжить тихими широкими вулицями; заплітаються босі ноги; кількома клубками перекочується всередині біль, забиває подих, і знову скривавлюються уста.

Беззоряний теплий вечір напував мертві вулиці пахощами яблуневого цвіту, а їй здається, що то не яблуні стоять, а білі вінки, приготовлені на могилки.

«Повісили», — це вона чула, наче з того світу. Невже не побачить його більше, не почує рідного насмішкуватого голосу?

І з острахом пригадує ту літню ніч, коли, вболіваючи за щастя дочки, бачила Івана зі складеними на грудях руками.

Майдан біля школи.

Тиша.

Груша в цвіту.

— Іване! Іваночку мій! — широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловіка, і божевільна радість, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тіло.

Іван стоїть біля груші. Ось він похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпікають холодні-холодні руки з застиглими вузелками сплетених жил.

З жахом Марійка подається назад і застигає на місці. Важке тіло Івана Тимофійовича так підігнуло гнучку гілку, що він уже ногами вперся в землю. А повіє вітер, то й подається чоловік чи уперед, чи назад. Подивишся оддалік — наче й справді живий. Сивий чуб його обсипаний білим цвітом. Кілька вогких зарошених пелюстків упало на чорну сорочку.

І тільки тепер Марійка, мліючи коло мертвого чоловіка, побачила, що біля незнайомої повішеної жінки стояло двоє дітей, притуляючись личками до босих ніг матері.

Опівдні Горицвіта і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

Доручивши командування загоном Созінову, який, трохи накульгуючи, саме увійшов у штабну землянку, Дмитро осідлав ко'ня, старанно підтягнув попруги і прислонився спиною до дуба, чекаючи комісара, що пішов у штабний взвод.

Шумів ліс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, і торішній лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвічувався дивовижно крихітними сітчатками.

Із голови ніяк не виходила страта людей в його селі, зникнення сім'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нікого не було з його рідних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуваті смуги непротряхлої землі, вкритої білими і ліловими квітами, почорнілу і димчасту до вільгості кору дерев, молоді пагінці, оповиті сизим оксамитом, і знову, затемняючи все, виринала його сім'я.

Невже більше не побачить її? — кидало в холод. Тривожні і заспокійливі думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серці було так, начеб хто його ізнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне і відпустить, стисне і відпустить. І дивно: чим до'вше він думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим більше вкорінювалась надія, що таки вони живі, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.

«А чим ти кращий за інших?» — строго допитувалась невгомонна думка.

«Нічим, — зразу ж погоджувався. — Та в тому й сила людини, що надія живить її і в найтяжчі хвилини, як братня кров згасаюче життя».

— Вирушаємо? — під'їхав Тур. Трохи далі за ним притримували коней охоронці. Дула їхніх карабінів спиралися на підрізані гриви, охороняючи лісову дорогу з двох боків.

— Поїхали, — одірвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.

Граційно вигинаючи шию, заграв під ним Орел і м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня біля вух, і він, округляючи шию і косуючи розумним синім оком, потягнувся, як довірлива дитина, до свого господаря.