Чтение онлайн

— То я, мабуть, і пішов.

— Квіти ж візьми вчительці, — підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.

— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.

— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.

Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.

— Ось тобі подарунок, сину.

З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:

— І що воно таке, і до чого воно?

— Це, вважай, австрійський картуз — од війни залишився. Дуже гарне сукно.

— Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.

— А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.

— Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.

— Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:

— І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

— Потемнів? І назовсім?

— Вважай, назовсім.

— І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.

— Напевне, не будуть.

І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня.

— То я й пішов, — зітхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

— Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — і тепер уже він зітхнув.

— Ви, тату, не журіться, — підбадьорюю його. — Ви ж читати он як умієте!

— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снігу.

За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

— Добрий ранок, Насте Василівно!

— Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.

— От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, — сміється Настя Василівна. — Спасибі, Михайлику.

— Я ще можу вам принести.

— Як тато-мама?

— Живі.

— Що вони роблять?

— Тато збирається жито сіяти, а мама — вибирати коноплі.

— Ти ж пособляв їм улітку?

— Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

— Ти жито жав? — аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

— А чого ж! Наше селянське діло таке… — і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

— І в'язати навчився?

— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

— Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

— Трохи, — і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.

— Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

— А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! — і собі зажурилась учителька, — Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають «Подоляночку», а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

— Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

— Дві копійки без копійки і копійку здачі, — відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь — Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

— А що це в тебе?

— Австрійський картуз із справжнісінького сукна, — кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

— А я й годую з неї Обмінну, — кажу, щоб відвести від себе насмішку.

— Брешеш! — відрізав Улян.

— Ось подивись, — і сьогодні годував! — показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

— Справді! — не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю: