Чтение онлайн

Тепер уже всі погодилися з Адамом, поплескували Казика по мокрій спині, стискали йому руку, поздоровляли, ніби костюм уже був випрасуваний. Врубеля тут-таки запевнили, що не можна гаяти ані хвилини. Не варто мучити костюм на пекучому сонці. Таке сонце навіть людині може нашкодити… а костюм уже ж не першої молодості — прожив довгі тяжкі літа, і треба обходитись з ним обережно, як з немічним дідком.

Хлопці швидко рушили до міста, і Казик ледве встигав за ними. йому пригадалося, як лише кілька годин тому він ішов цією самою дорогою, гордо підвівши голову, крокував попереду в чудовому костюмі, і вигляд у нього був як у князя. Аж сльози набігли йому на очі від цього спогаду.

Місто пройшли бічними вуличками, тісно обступивши Казика, щоб затулити його від перехожих. Потім усі лишилися в коридорі, а Адам побіг до батька. Батькові Адам довіряв, як нікому, і досі той ще ніколи не підводив його. Вечорами вони розмовляли про найрізноманітніші речі. Будували плани на майбутнє, звіряли один одному свої великі й малі турботи. Гаєвський-старший уже багато років ділився зі Справедливими своїм досвідом. Саме він навчив їх добре грати в футбол, і саме завдяки йому вони жорстоко помстилися самовпевненим другокласникам після першого трагічного матчу. Навіть з такого недотепи, як Казик Врубель, він зумів зробити чудо-воротаря, що взяв одинадцятиметровий штрафний м’яч.

Коли прийшов Адам, батько читав газету. З таємничим виглядом хлопець сів навпроти і якийсь час мовчав, ніби хотів підкреслити, що прийшов із справою незвичайної ваги.

— Ти, я бачу, з чимось дуже важливим прийшов, — усміхнувся Гаєвський-старший.

— Вгадав, тату. — Адам почервонів од хвилювання.

— Мабуть, дуже квапишся?

— Знову вгадав. Ти просто чародій.

— Досить глянути на твої ноги. Перебираєш ними, наче вже мав би бути за дверима.

— Бо за дверима хлопці чекають.

— То запроси їх сюди.

— Спершу я маю впевнитися, чи варто запрошувати, тобто чи будуть вони тут потрібні… тобто, тобто чи буде тут потрібен Казиків костюм…

— Який костюм? Ти про що? Хочеш, щоб я в таку спеку розгадував загадки?

Адам не збирався цього робити, тож швидко-швидко, затинаючись і ковтаючи слова, ніби складав екзамен з математики, почав розповідати про луг, кладку, про битву й зіпсований костюм, який був найзнаменитішим костюмом не тільки в 1-А, а, мабуть, і у всій гімназії, і ось тепер він перетворився на ганчірку. Костюм коштував силу грошей. Казикові батьки, напевне, часто сиділи голодні, аби тільки їхній син мав пристойний вигляд. То, може, вдасться щось зробити, бо Казик здатен зараз на все, навіть на самогубство. Якби спробувати пройтися по костюму гарячою праскою…

— Але чому ви прийшли з цим саме до мене? — щиро здивувався Гаєвський. — Я, Адаме, мушу зізнатися чесно, давно не прасував таких вишуканих костюмів. Забув уже навіть, який вони мають вигляд. Чи не краще піти з ним до кравця?

Адам знову почав пояснювати, що йдеться тут про збереження тасмниці, що навіть Качур звернув увагу на дуже істотний факт, коли сказав — вміння прасувати ще не свідчить про вміння тримати язик за зубами.

— Переконав ти мене, — сказав нарешті Гаєвський, — давай сюди костюм, спробуємо повернути його до життя.

Прасування тривало вже понад годину, але ніхто з хлопців не рушив з місця, ніхто навіть не подумав вертатись додому. Чекали під дверима, щоб не заважати Адамовому батькові. Тільки Казик, у самих плавках, бо сорочка сушилася на підвіконні, був свідком цієї надзвичайно складної й відповідальної операції. Час від часу хлопці посилали Адама подивитися, що діється на операційному столі. Він заходив, крадькома зиркав на штани, що парували під праскою, на піджак, що безсило розкинув рукави, і швидко вертався до товаришів. «Ну що? Як там? Виходить що-небудь? — питали вони таким тоном, наче Гаєвський-старший був хірургом, а піджак — живою істотою. — Врятує? Видно якісь зміни на краще?»

Адам відповідав, що видно, хоч і не дуже був певний цього. Минуло ще кілька хвилин, і ось у дверях з’явився Адамів батько. Обличчя його було таке серйозне, що у всіх дрож по тілу пройшов. Хлопці подумали: «Кінець, не вийшло, все пропало…»

— Прошу зайти в кімнату, — промовив Гаєвський.

Коли заходили — ноги не слухались, задерев’яніли від страху. Хтось навіть зітхнув так глибоко, ніби прощався з останньою надією. І відразу ж пролунав дикий вигук Богдана:

— Не може бути, ущипніть мене, в мене галюцинація!

Та хто б тепер марнував на це час? Момент був надто урочистий, щоб псувати його такою дурницею…

Посеред кімнати стояв Казик. Ще блідий, але вже з усмішкою від вуха до вуха, врятований від смерті, яку він сам собі міг заподіяти. В елегантному синьому костюмі, Казик, здавалося, зараз вирушить на якийсь урочистий бенкет. Вилоги піджака любовно припали до грудей, стрілки на штанях були такі гострі, що якби сіла на них муха, її, певно, перетяло б навпіл.

Коли минув перший захват, Гаєвський-старший спробував применшити свої заслуги, кажучи, що, власне, нічого особливого він і не зробив, що костюм пошитий з доброї вовни і чудово витримав купіль. Але кого ці слова могли ввести в оману? Адже вони на власні очі бачили, який вигляд мав Казик, коли вийшов з води. Адже вони власними руками торкалися тієї мокрої синьої губки, того чудового спогаду від костюма. Вони найкраще знають, чого вартий учинок Адамового батька.

Та найкраще знав про це, мабуть, тільки Адам. Увечері, коли вже батько лежав у ліжку й напевне встиг забути про свій подвиг, хлопець раптом сказав:

— Ти навіть не уявляєш, тату, скільки зробив добра…

— Не перебільшуй… Ви просто як діти-дошкільнята…

— Врятований костюм — це ще не все, — вів далі Адам. — Ти врятував нашу Спілку. Сьогодні ми відчули, що знову потрібні один одному. Боролися пліч-о-пліч. Ще перед бійкою декотрі хлопці чіплялись до Казика, кепкували, що він убрався, наче блазень, мовляв, сонце так пече, а він у темному костюмі… А потім… та ти ж і сам добре знаєш, що було потім. Ми нарешті знайшли один одного. Як добре, що ті хлопці кинули Врубеля в воду. Його костюм тепер ніби прапор. Тату, а я матиму коли-небудь такий костюм?

В гімназії вже нікого не було. Заняття скінчилися три години тому, і в коридорах панувала тиша й спокій. Коридори вже також скучили за канікулами. Щодня тут відбувалися невеличкі землетруси. Сипалась штукатурка із стін, тріщали лавки, деренчали шибки, з вікон випадали, невідомо яким чином, важкі мідні шпінгалети. Тільки тоді, коли лунав останній дзвоник, сповіщаючи про кінець уроків, червоний будинок гімназії заспокоювався. Сторож Миколай старанно замикав двері за останнім учнем, ніби побоюючись, що хтось іще може сюди вернутись, діставав із кишені м’яту сигарету, ламав її навпіл і закурював, мружачи очі від насолоди. Важко сказати напевне, чи насолоджувався він димом, чи все-таки свідомістю того, що до завтрашнього ранку в коридорах і класах дзвенітиме урочиста тиша, як у священному храмі: що не пролунає зненацька в одному з кутків крик, або волання, або плач, або дикий вереск, який зробив би честь навіть індіанцям з войовничого племені команчі.

Сторож Миколай був тут особою майже історичною. Ходили легенди, що перш ніж заклали підмурівок будинку гімназії, до пана Миколая вже було вислано делегацію місцевих патриціїв з проханням обійняти посаду сторожа. Коли навіть і є в цьому, як буває в легенді, певне перебільшення чи неточність, то все одно сьогодні важко уявити собі красноставську гімназію без пана Миколая.

Небагато є на світі сторожів, які так серйозно й так неповторно ставляться до своїх обов’язків.

Сторож Миколай глибоко певен: не тільки вчителі, а навіть сам міністр освіти, який має владу над усіма школами, допускається принципових педагогічних помилок, що рано чи пізно обернуться бідою. Якби, приміром, Миколай був директором гімназії, він заборонив би під страхом виключення голосно розмовляти в коридорах, бігати по сходах, їсти другі сніданки, бо ж відомо, що папір усі чомусь обов’язково кидають на підлогу; відчиняти в класах вікна, бо й випасти можна, і шибку потовкти — раз плюнути; залишати класи під час перерви, бо найбільша користь від перепочинку тоді, коли нерухомо сидиш на лаві; дихати, бо якщо сто вісімдесят осіб почне одночасно дихати, то в коридорах од цього дихання буде протяг, а відомо ж бо — протяг ще нікому на здоров’я не пішов.