Чтение онлайн

Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…

Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:

— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…

Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…

— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.

Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.

— Там… там воно… я його не чіпатиму!

Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.

— Пацюк! Здоровенний який!

— Наче кіт!

— Бридкий дохлий пацюк!

— Це вже не жарти, це неподобство!

— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!

А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.

— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.

— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.

У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.

Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.

І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:

— То хто ж це все-таки зробив?

Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.

— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.

— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..

Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.

— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?

— Звідки я знаю! — знизує плечима Богдан. — Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.

— Зізнайся, Ліпко! — вихоплюється раптом Лясковський, — Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.

— Закрийся! — гарчить Богдан, наче злий пес. — У чому я маю зізнаватись?

Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:

— Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю — винуватець зізнається сам.

І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.

З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:

— Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі — я не маю з цим нічого спільного!

Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».

Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості — йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.

Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?

Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:

— Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?

Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.

— Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…

— Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…

— Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.

— Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…

Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…

— Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…

— Весь світ уже про це знає, — буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.

— У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.

— Колись так і було, — зітхнув Миколай. — За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.