Чтение онлайн

— Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.

Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.

— Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.

Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах — ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні — союзники, об’єднані великою спільною справою.

— Антосеві теж нічого не можна казати?

— Ні Антосеві, ні навіть будь-кому з рідних, — прошепотів Адам і показав на землянку. — Це наша криївка, штаб, тут я й розповім тобі про цю справу. Тільки міцно тримайся за стіну, бо впадеш, як почуєш.

Вони відчинили двері. Чомусь запахло грибами. Адам зайшов першим, його спільник ще раз уважно розглянувся на всі боки і рушив слідом. Вони посідали на землю, притулившись спинами до струхлявілих дощок.

— Ти нікого не помітив поблизу, ніхто тут не крутиться? — занепокоєно спитав Адам.

— Все тихо. А ти, далебі, хоробрістю не відзначаєшся… Не перебільшуєш з цією конспірацією?

Адам глянув на нього з жалем — мовляв, одразу видно, що ти, голубе, не бував у бувальцях… Тут треба боятися навіть власної тіні… Вуха не тільки стіни мають, а й трава, і дерева, і кущі, і каміння в полі.

— Я волію дмухати на холодне, — промовив Адам таким тоном, що спільник навіть трохи почервонів від збентеження. — Краще дмухати на холодне, ніж потім обпікатись. Почекай іще хвилинку, я сам перевірю, чи надворі все гаразд.

Адам вийшов з землянки і, перш ніж спільник устиг підхопитися з землі, зачинив двері. Велику, добряче вже заіржавілу клямку було блискавично прикручено мідним дротом.

Застугоніли дошки від кулаків Піжона, який у цю мить, певне, вже перестав бути спільником.

— Не придурюйся, відчиняй, бо гукатиму на поміч!

— Гукай собі. На здоров’я, голубе. Все одно ніхто не почує.

Піжон стогнав, вив, гатив у двері, свистів, неначе справді хотів перевірити, чи його протести будуть почуті, чи лишаться без відповіді. Після цього дикого концерту, який тривав кілька хвилин, він так охрип, що Адам ледве зрозумів його просьби та закляття.

— Навіщо ти це зробив?! Ти, варшавський пройдисвіт… Чого ти від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти просидів у цьому затишному льоху всю ніч.

— Здурів?! Усю ніч?

— Може, й дві. Ти міг би вийти трохи раніше, але це тільки від тебе залежить.

— Пошкодуєш… Я все тобі відомщу! Кажи, що я повинен робити? Адже за дві ночі тут голодною смертю можна померти.

Адам присунувся до самих дверей і розповів про пацюка.

— Бродзіцька і майже всі хлопці підозрюють Богдана Ліпку, а проте дуже легко здогадатися, хто міг так по-дурному пожартувати. На такі штучки здатні тільки добродії з 2-Б.

— Нічого спільного з цим я не маю! — пролунало з-за дверей, — Я рук до цього не докладав!

Адам відійшов на кілька кроків від землянки, ніби хотів показати, що дуже квапиться і будь-якої хвилини може зникнути. Ще й гукнув:

— Я вертаюсь до міста! Перед тобою довга прекрасна ніч. До ранку постарайся добре все пригадати.

Другокласник знову розбушувався, але землянка була збудована міцно й хоча ніколи раніше не виступала у ролі в’язниці, нині чудово справлялася з цією роллю. Концерт несамовитих криків закінчився так само раптово, як почався. І відразу почулося непокійне:

— Ти ще тут?

— Я затримався на хвилинку, щоб послухати, як ти співаєш, але ти вже скінчив, то я пішов, бувай!

— Стій, не придурюйся!.. Підійди ближче!

Адама охопило хвилювання. Невже й справді наближається очікувана розв’язка? Розв’язка, про яку він міг тільки мріяти? Адже за кілька хвилин йому доведеться випустити з землянки цього охриплого Піжона. Не тільки випустити, а, мабуть, і вибачитись перед ним. Невже справді він так швидко зламався? Все ж таки Миколай добре запам’ятав, не переплутав. Любий Миколай… А може, рано ще радіти? Адже цей белбас, що гатить у двері, ні в чому ще не зізнався. І хтозна, чи зізнається…

— Я справді до цього непричетний, — прошепотів другокласпик, коли Адам знову опинився під дверима. — Щоб мене блискавка розпанахала навпіл, щоб мене гуси заскубли! Щоб я у воду впав і не виплив! Це не я!..

— Я починаю вірити тобі, — невпевнено мовив Адам. — На такого, що носить пацюків, ти не схожий. І взагалі, якби в Ліпки не горіла під ногами земля, я не шукав би винуватців. Але тепер мушу, сам розумієш. Мушу — і знайду!

— Я хотів би допомогти тобі… Бо справді якось по-дурному все вийшло. Тільки як допомогти?.. Я ж нічого не знаю.

— Ти сам назвав мене пройдисвітом; то думаєш, я дам пошити себе в дурні? Може, це таки не ти, але, напевне, хтось із Антосевої банди. Ручуся своїм незаплямованим ім’ям.

Другокласник довго мовчав. Мабуть, замислився над своїм дурним становищем.

— Клапоть паперу в тебе знайдеться? — обізвався він нарешті.

— Знайдеться… Навіщо тобі?

— А олівець?

— Теж є. Заповіт хочеш написати?

— Просунь у щілинку. Я напишу прізвище, яке тебе цікавить.

— А сказати не можеш?

— Нема дурних. Якщо я напишу, то зможу перед усіма поклястися, що не зрадив, що й слова не сказав. Бо я таки й не скажу, хто це зробив. Хоч убий — не писну навіть. Ну, давай папірець. Зараз я тобі все намалюю.

Справа з дохлим пацюком набрала великого розголосу. Про неї вже знали всі. В гімназії тільки й розмов було, що на цю тему. На перервах двері 1-А не зачинялися. Деякі учні докоряли: «Цей пацюк був речовим доказом… Яке право ви мали винести його з класу? Адже кожному, хотілося його, побачити…» Іншим вистачало розповіді про вчорашню подію. Питали про найменші подробиці і, почувши відповідь, реагували вигуками захоплення чи обурення.

А що практичної можливості побачити пацюка вже не було, то вирішили пильніше придивитися до Богдана. І знову лунали слова осуду й слова схвалення.

— Молодець Ліпка, таке придумав!

— Дурень, підкидати дохлих пацюків — забавка для дошкільнят!

— Дісталось Бродзіцькій, уявляю, як вона кривилася.

— Коли такі жарти чинять для того, щоб помститися, це вже не жарти, а неподобство…

— Будуть з Ліпки люди…

— Пропаде цей Ліпка ні за цапову душу…