Вождь справедливих
Шрифт:
Справедливі знають про вчинок Антося Випиха, бо він сам признався. Директор припер його до стіни, і капітан здався в процесі слідства. Але Справедливі не знають усіх подробиць операції, так винахідливо проведеної Адамом. А це ж найважливіше, це так чудово, що вони повинні дізнатися про кожну деталь. У них навіть виникли серйозні сумніви, чи зміг би славетний Шерлок Холмс за такий короткий час знайти винуватця. До того, Холмс завжди мав помічника — кмітливого й досвідченого Ватсона. Адам же діяв сам один. Без Ватсона і навіть без Казика Врубеля… Хлопці посідали, де хто міг, і зразу ж посипалися запитання.
— Як ти до цього додумався? Як тобі спало на гадку, що це хтось із 2-Б? Ти застосував силу, чи взяв їх хитрістю? І невже ми їм подаруємо цю образу?
— Пригощайтеся дерунами, — не квапився з відповіддю Адам. — Здається, Богдан там іще щось залишив…
Хто їде зайцем?
Ловіть злодія!
Де Богдан?
У Красноставі поїзд стоїть дуже мало — три хвилини. Хлопцям пощастило знайти вільне купе. Щоправда, сидів у ньому якийсь літній чоловік у формі залізничника, та тільки-но з’явилася галаслива ватага, яку вів патлатий Качур, залізничник нервово схопив свою сумку і мерщій подався до іншого купе.
Паровоз свистить, оголошуючи про свою готовність рушати, і хлопці висуваються у вікно, махають руками, гукають щось до рідних, які стоять на пероні. В цьому прощальному галасі важко вловити бодай одну зрозумілу фразу.
Вагони шарпнуло, повільно застукотіли колеса, пролунав ще один протяжний прощальний гудок, і вже никне віддалік гурт родичів, никнуть білі хусточки, перон, одноповерхові будиночки і похмурий барак — халупа з блощицями, яка в офіційній мові дістала назву залізничної станції міста Красностава.
Хлопці їдуть у свою велику подорож, вони нетямляться від щастя і трохи навіть приголомшені. Довго готувалися до цієї подорожі, але одне діло готування, і геть інше — сам урочистий від’їзд. Останню ніч вони майже не спали, ще і ще раз перевіряли рюкзаки, наново згортали ковдри, а згодом, уже лежачи в ліжках, вимріювали мальовничі картини мандрівки до Варшави.
Ягелло донесхочу намилувався краєвидами за вікнами поїзда і зразу ж відчув голод. Не довго думаючи, він знімає з полиці рюкзак, дістає з нього ще теплий, спечений матір’ю в дорогу пиріг. Пиріг пухкий, пахне яблуками, так і проситься в рот. Та не встиг Ягелло вкусити, як Адам згадав про Богдана Ліпку, і враз усім стало сумно. А ненажера Ягелло — річ неймовірна! — скривився і… заховав непочатий пиріг назад у рюкзак.
— Навіть попрощатися з нами не захотів, — скрушно і співчутливо сказав Адам.
— Якби він тільки шепнув, я б зразу відмовився від цієї поїздки й лишився б разом з ним, — заявив Ластатий з явним запізненням. Бо ж зараз його великодушні слова аж ніяк не могли бути втілені в життя.
— Він що, ісправді сховався від нас? — спитав учитель Минула.
— Хтозна, чи сховався, чи ні, — відповів Казик, — в кожнім разі, знайти ми його не могли.
А було все так: за кілька годин до відходу поїзда вони гуртом вибрались до Богдана додому. Несли йому кілька найкращих, які тільки могли добути, книжок, навіть «Тарзана серед мавп» і «Мисливця за головами». Домовились між собою, як має проходити ця сумна церемонія. Йшлося, зрештою, саме про те, щоб суму було якнайменше. Зустріла їх Богданова мати. Вона здивувалася й занепокоїлась:
— Хіба Богдан не до вас пішов? Дуже дивно: як виходив уранці з дому, то сказав, що йде допомогти вам у приготуваннях і попрощатися з вами. Навіть на обід не повертався.
Настала їхня черга дивуватись. Того дня вони Богдана ів вічі не бачили. Залишили книжки і, не гаючи часу, розпочали пошуки. Місць, де Ліпка найчастіше перебував, було кілька: «Мавпячий гай» неподалік від лікарні, луг біля старого млина і маленької річки Кавенки, майданчик при загальноосвітній школі, дерев’яний міст на шосе, що веде в Замостя.
Згодом почали шукати ретельніше. Вилізли на горище старого кам’яного будинку — володіння Здіся-заїки, найкращого голуб’ятника Красностава та околиць.
— Л-ліпка? Ні-ні, не-не б-бач-ч-чив… ти-тиждень його вже х-тут н-не б-було.
Постукали в квартиру до вчительки Навецької, яка вчила їх у початковій школі. Богдан іноді брав у неї книжки.
— Авжеж, мав прийти, ми умовились сьогодні, але його досі ще не було. Може, щось сталося?
Побігли на другий кінець міста до садівника Пшибили, який мав велику плантацію полуниць і великий клопіт з її охороною. Серед численних любителів цих смачних дарунків природи, любителів, що вважають, ніби полуниці, куплені на базарі, втрачають усі вітаміни, був і Богдан. Хлопці уважно розглядалися довкола, встигли навіть занепокоїти своєю присутністю власника плантації, але Ліпки так і не знайшли.
Побували ще в кількох місцях, розпитували, гукали — все марно. Ліпка як крізь землю провалився. Час минав дуже швидко, треба було подумати про повернення додому, про рюкзаки, дорогу до вокзалу. І ось вони їдуть у далекий світ, радіють і… водночас їм прикро та ніяково. Покинули Ліпку, навіть не сказавши йому: до скорої зустрічі.
Щоб хоча б на якийсь час забути про цю неприємну історію, хлопці починають згадувати ратні подвиги, записані в хроніці Спілки Справедливих.
— А пам’ятаєте, як ми натрапили на слід отих злодіїв, що вкрали в крамниці три сувої краму? Це було, здається, три роки тому.
— Або отой похід у супроводі підозріливого міліціонера… він витяг нас із того нашого підвалу і приставив у відділення. Але поручик почастував нас тоді добрим обідом…
— А я ніколи не забуду, як Казик бився з Худяком… бився, як лев… бо той хотів забрати в нього книжку… здається, то були «Хлопці з майдану Зброї».
— А наша битва за острів… пам’ятаєте?
І знову вони необережно порушили тему, яку делікатно обминали, бо ж у цій битві найбільше відзначився Богдан Ліпка… Ех, Богдан… на нього можна було покластися в будь-якій ситуації.
Коли поїзд, постоявши кілька хвилин, прощався з маленькою станцією Рейовець, у купе завітав кондуктор. Учитель Микула вручив йому квитки, кондуктор дуже уважно перевірив їх, полічив пасажирів і запитав, не приховуючи здивування:
— А де ще один квіток?
— Не розумію! Я ж дав вісім квитків! — обурено вигукнув учитель.
— Отож-бо, тільки вісім.
— І нас восьмеро. Ви полічіть краще.
— Я вмію лічити до восьми, — образився кондуктор. — Але мене цікавить дев’ятий.