Чтение онлайн

Вони побігли вздовж колії. Останній вагон саме зник на повороті.

— Спізнилися? — усміхнувся до вчителя якийсь залізничник. — Ви вже його не наздоженете. Наступний поїзд на Познань буде о дев’ятій з хвилинами.

— Дякую за інформацію, — зітхнув учитель і витер хусточкою спітніле чоло. — Спізнився, що правда, то правда. В моєму житті це найсерйозніше спізнення.

Залізничник здивовано знизав плечима. Останні слова вчителя здалися йому не зовсім зрозумілими.

Учитель і Адам швидко рушили до вокзалу. Тепер, коли вони мало не зіткнулися з реальним Богданом Ліпкою, по-справжньому стало не до жартів.

— Ти певен, що то був він?

— Звичайно, пане вчитель, він був від мене хіба що за десять метрів. Вскочив в останній вагон. Я його по чорному светру впізнав. Він його на всі екскурсії одягав. Комір у нього під шию.

— То виходить, — прошепотів учитель, — є ще надія. Може, його спіймають у поїзді, коли він доїде до… стривай-но, адже цей поїзд — на Познань… на Познань, а не на Щецін. Нічого не розумію. Чому він поїхав цим поїздом?

— Може, він нас помітив? Може, здогадався, що ми натрапили на його слід, і вирішив якнайшвидше дременути?

Через кілька хвилин Адамове припущення підтвердив Казик Врубель. У залі чекання Казик помітив хлопця, постать якого нібито була йому дуже знайома. І цей хлопець був одягнений у щось чорне. Можливо, то светр. Зрештою, Казик не встиг придивитися уважніше. Він бачив хлопця лише якусь мить. Тривоги но зняв, бо не був певен, чи то справді Богдан.

Спішно підбили підсумки: Ліпка, мабуть, помітив, що за ним стежать. Він боявся, що потрапить до їхніх рук. Прослизнув на перон, може, навіть купив перонний квиток, а потім ускочив у перший-ліпший поїзд, що відходив. А їдучи цим поїздом, він і від маршруту свого не відхилиться. Адже від Познані до Щеціна не так уже й далеко.

— Треба заявити в міліцію! — вигукнув Казик. Він був такий схвильований, аж руки в нього тремтіли. Настрій геть зіпсувався. Прогавив… Якби він сказав тоді Ягеллу, що помітив когось, схожого на Ліпку, Ягелло не стояв би спокійно на місці. Не чекав би, поки той сховається за спинами пасажирів. — Скажемо про все міліції. Чекатимуть на нього в Познані. Він і незчується, як його на пероні схоплять…

Запанувала тиша. Пропозиція була дуже конкретна. Конкретна і, мабуть, розсудлива. Бо що вони могли зробити? Як відвернути цю втечу? З кожною хвилиною Богдан віддаляється від Варшави. З кожною хвилиною наближається до своєї, дуже небезпечної в кінцевому підсумку пригоди.

— Як ви дивитесь на пропозицію Врубеля? — порушив тишу вчитель Микула, уважно дивлячись на хлопців.

Всі мовчали, опустивши голови. Ніби й слушно говорив цей малий Врубель, та невже справді немає іншого виходу?

— Чого мовчите? Адже йдеться про вашого товариша. Мені б не хотілося приймати якесь рішення без вас. Ну-бо, кажіть швиденько: будемо заявляти в міліцію?

Гаєвський підводиться з рюкзака. Відкашлюється, ніби йому враз пересохло в горлі, потім каже:

— Пане вчитель… я думаю, Казик багато в чому має рацію… та чи гарно буде, коли ми віддамо Ліпку в руки міліції? Буде навколо нього шуму… Гляди, ще і з школи виженуть. Або в газетах писатимуть, що він хотів утекти із своєї країни, що він мало не ворог тощо, тощо. Пане вчитель, невже немає ніякої можливості допомогти йому без міліції, без розголосу, так, щоб до школи не дійшло. Нас восьмеро… і в нашій Спілці ми завжди казали, що в єдності сила. Я не знаю, може, це й погано, але така вже наша традиція: ми завжди намагалися в будь-якій справі покладатися на власні сили. Пане вчитель, невже нам і справді конче треба бігти в міліцію?!

До полудня ще далеко, та вже зараз видно, що день буде жаркий. Вранці, коли їхали трамваєм через міст, бачили широку темну стрічку Вісли та її золотисті береги. Як здорово було б полежати на гарячому піску або забігти в воду, розбризкуючи навколо себе холодні блискучі краплі… Хлопці заплющують очі, щораз слабіше опираючись владі сну, і річка зразу ж опиняється біля самісіньких ніг, обличчя обвіває вітерець з-над Вісли, видно зелену смугу прибережних заростів і білі трикутники вітрил. Але гудок паровоза нагадує про дійсність. Немає пляжу, немає річки, є тільки душний, розігрітий сонцем, мов бляшана коробка, вагон, і знову чути набридливий, монотонний стукіт коліс, який мучив їх цілісіньку ніч і зараз знову отруює їм життя. Тіло ще й досі відчуває переїзд від Красностава до Варшави. Не хотілося їм змарнувати першу ніч, проведену поза домом. Адже то була дуже врочиста ніч. Вони слухали розповіді Адама про Варшаву, згадували золоті часи Спілки Справедливих; їм кортіло зустріти світанок без сну. Хіба могли вони сподіватися, що замість відпочинку, замість зручних ліжок уранці на них знову чекатимуть тверді залізничні лави? Хоч ніхто їх до цього не силував. Усі одноголосно й добровільно прийняли Адамову пропозицію. Навіть Казик підніс руку, хоч було видно — він це робить без особливого ентузіазму. Вчитель Микула добре все обміркував. Швидким, нервовим кроком він ходив біля купи рюкзаків, морщив лоба, кусав губи, а хлопці з тривогою дивилися на нього, чекаючи на остаточне рішення. Це рішення було таке, ніби вчитель уже кілька років належав до Справедливих, жив у тій самій атмосфері, якою дихали вони.

— Ти мене переконав, Адаме, — сказав він і усміхнувся до хлопців. — Може, вдасться нам залагодити цю справу без допомоги міліції. Може, вона залишиться нашою і тільки нашою таємницею. Ми повинні спробувати. І ще я хотів вам сказати, що Богдан повинен пишатися такими друзями.

Вчитель побіг до телефону — повідомити інтернат, де вони мали бути дві години тому, що в останню хвилину їхні плани трохи змінилися і що група учнів з Красностава прибуде до Варшави тільки через два дні. Але з телефонної розмови нічого не вийшло. Він не додзвонився до інтернату. Може, в кімнаті, де стояв телефон, нікого не було, або апарат був зіпсований. Довелося надсилати на Жолібож таку телеграму: «Приїдемо з дводенним запізненням. Микула».

Трохи згодом було старанно підраховано всі, хто які мав, гроші. Щоб покрити видатки на незаплановану подорож до Щеціна, хлопці вивернули всі свої кишені.

Грошей було не так уже й багато, але їх вистачило на те, щоб купити квитки в один бік.

— Коли повернемось до Варшави, — обережно застеріг учитель, — доведеться затягти паски. А може, навіть треба буде на кілька днів скоротити нашу екскурсію.

— Аби тільки поїздка в Щецін закінчилася добре, — сказав Ягелло і тут-таки подумав: «Ну й зух цей Богдан! Ще одна гарна екскурсія — це, звісно, добре, але усе має свої межі… Захотів поїхати до Щеціна — будь ласка… Захотів проїхати зайцем — будь ласка… Але пора ж нарешті й честь знати. Скільки можна ходити неспійманим? Не думав же він про ту Америку серйозно?! Навряд чи стало б у нього на це фантазії. Якби я вирішив гайнути за океан — до Бразілії, Мексіки чи Гватемали, — це було б цілком зрозуміло… Але ж я — це я. Адже за своє коротке життя я вже написав двадцять два вірші, п’ять оповідань і кілька десятків сторінок цікавого роману».

В купе, крім сімох Справедливих і вчителя Микули, є ще молодик у морській формі. Він сів у Кутні і зразу втиснувся між Казиком та Ластатим. Поїзд не встиг іще рушити, як він звісив голову на груди й гучно захропів. Мабуть, призвичаївся спати в будь-яких умовах. Потроху почали призвичаюватись до цього й хлопці. Вже не такими твердими здавалися лави, а ритмічний стукіт коліс лунав колисковою музикою…

Аж раптом прозвучав збуджений голос Казика Врубеля:

— Пустіть його! Тікай! Обережно! Зірвешся! Рятуйте!

Всі схопилися з місць, ніби почули звук сурми: «В атаку!» Навіть моряк розплющив одне око й занепокоєно глянув на Казика. Ще хвилина замішання — і вибухає гучний регіт.

— Що сталося? — Казик кліпає повіками, напівпритомним поглядом дивлячись на хлопців, які качаються від сміху — оце потішив, так потішив! — Чого зуби щирите?

— Ти ж горлав: «Рятуйте!» От ми й прибігли тебе рятувати, — регоче Качур. — Але ти хоч скажи, від кого?

Казик пригадує свій сон: Богдан тікає від залізничників. Ніч… В руках у залізничників замість ліхтарів маленькі гарматки. Від пострілів з їхніх стволів виривається вогонь, — і стає видно мов удень. Заряди летять у Богдана, звиваються, відскакують, наче живі. Богдан видряпується на дах вагона, біжить, перескакує з одного вагона на інший. Але що це? На останньому вагоні причаївся залізничник у величезній хутряній шапці, насунутій на ніс. В руці у нього виблискує величезна шаблюка. «Жахчах! —і капець!»—каже залізничник Богданові, глузливо посміхаючись. Богдан не бачить небезпеки, біжить просто на цю шаблюку, потім, уже в останню мить, зупиняється на краю даху і, не роздумуючи, стрибає з поїзда. З поїзда, який мчить так швидко, що навіть гоночний автомобіль залишився б позаду.