Чтение онлайн

Богдан вийняв з кишені окраєць хліба й останній шматок ковбаси. Він їв повільно, з симпатією думаючи про Ягелла. Його сумку він одразу впізнав. Бо ж хто ще міг узяти з собою в поїздку такий запас харчів? Молодець Ягелло, не забув і про яблука, і про пончики. Йому можна навіть пробачити, що дав утягти себе в цю нечесну гру. Певне, протестував, але сили були нерівні, мусив скоритися…

На перонах познанського вокзалу пасажирів стільки, що не протовпишся. Хто сидить на довгих лавках, хто нервово бігає, згинаючись під тягарем валіз та клунків, хто п’є пиво, хто курить цигарки… Мовчать, втупившись у циферблат годинника, голосно розмовляють, намагаючись перекричати гуркіт поїздів… Така товкотнеча й гомін Богданові дуже на руку. Він сів на цеглі, зручно притулився спиною до холодної стіни й відчув себе голкою, загубленою в копиці сіна. Тільки б не заснути… Сон, правда, не злочин, та коли людина спить на пероні, до того ж спить серед білого дня, то вона, певно, приверне до себе увагу. А Богданові цього зовсім не треба… Навпаки — йому хотілося втиснутись у цю сіру, закіптюжену стіну й спокійно чекати на поїзд до Щеціна. Богдан щораз більше починає вірити в свою щасливу зірку. Здається йому — все найгірше вже позаду. Коли після станції Рейовець у купе несподівано зайшов кондуктор і зажадав пред’явити квиток, можна було вважати, що велика подорож до Америки скінчиться в малих Травниках. Богдан почав плутано розповідати, що в сусідньому вагоні їдуть хлопці на екскурсію і що він — учасник цієї екскурсії. Всі квитки, звичайно, у вчителя… Від страху в Богдана тремтіли руки, він був певен — кондуктор схопить його зараз за комір і поведе в той вагон. Йому вже ввижалися здивовані обличчя товаришів і гнівний погляд учителя. Але залізничник тільки буркнув, що треба їхати в тому ж купе, де й квиток, чемно попрощався й вийшов. Тоді-то й спалахнула в Богдановій голові надія. Перша перемога надихнула його до дальшої боротьби. Переходячи з вагона у вагон, з купе в купе, він доїхав до Любліна. Півгодини просидів на гальмовій площадці товарного вагона — два таких вагони були причеплені до поїзда. Кілька хвилин їхав на приступці, судорожно тримаючись за мідний поручень. Коли поїзд дотягся до Любліна, Богдан був уже неабияк змучений. Він заховався за кіоском, в якому продавали морозиво, цукерки, пиво та булки з ковбасою, і почав підраховувати свої заощадження. Виявилось, що грошей вистачить на порцію морозива, на булку і… на квиток до Красностава.

З вагона вийшло кілька хлопців. Богдан упізнав їх одразу. Адам і Качур почали запекло сперечатися між собою, Кальош переривав їхню суперечку писклявим сміхом. Ліпка із щирою заздрістю дивився на товаришів. Аж смуток його охопив: їдуть собі, мов королі, до великого міста. Повсідалися зручно в купе, не бояться кондуктора, гомонять про різні приємні речі, пригощаються цукерками й лимонадом…

1 раптом смуток його переходить у гнів: ви гадаєте — я без вас не дам собі ради? Гадаєте, мене можна викинути на смітник, як нікому не потрібний капець? Я всім вам покажу, на що здатен Богдан Ліпка! Весь Красностав говоритиме про мене! Та що там Красностав! Уся Польща із захватом вимовлятиме моє ім’я. Велике діло — поїхати до Варшави… та ще і з квитком у кишені, з шановним паном учителем при боці. Вернутися зараз додому? І покірливо чекати, поки семеро героїв привезуть мені привіт із столиці? Приїдуть, будуть лагідно поплескувати мене по плечах, розповідатимуть, який цей світ чудовий — будинки високі, і небо не таке, як над Красноставом, і Вісла більша за Вєпж; будуть утішати, дехто щиро, дехто лицемірно…

Кальош знову засміявся придуркувато, наче хтось лоскотав його під пахвами.

«Смійся, смійся… я з тебе теж сміюся! — кипів Богдан. — Що ти знаєш про життя? Про захоплюючі подорожі, про пригоди?

Ти ж навіть до Любліна не наважився сам поїхати. Вичитаний з книжок — ото й увесь твій світ. Розходяться наші дороги, жалюгідний Кальоше! Я тоді бився з Лисим і Ванею, як лев… от і забезпечив тобі екскурсію до Варшави… З чого смієшся, може, я неправду кажу?»

Поїзд неохоче, поволі рушив, ніби жалкуючи, що біля кіоска з пивом і морозивом залишається найкращий, найдорогоцінніший пасажир. У вухах Богдана ще досі бринів надокучливий сміх Кальоша. Поїзд набирав швидкість, ось із ним уже порівнялися два товарні вагони… і тут Богдан наважився. Він вискочив з-за кіоска й за секунду опинився на приступках гальмової площадки. Вже посутеніло, і ніхто не помітив цього блискавичного маневру.

На площадці було тепло й майже затишно. Богдан сів на вузенькій лавочці, розчулено вслухаючись у щораз швидший стукіт коліс. Він дуже пишався собою. Навіть промовив уголос: «Ти знаєш, Ліпко, ніколи не сподівався від тебе такого геройства. Знав, що ти не з полохливого десятка, але щоб аж такий відчаюга…»

Знову йому щастило. Поїзд уже проминув кілька станцій, а. на площадку ніхто не заглядав. Але Богдан весь час був насторожі. Перед кожною станцією збирався дати драла. Коли поїзд зупинявся, Ліпка, притулившись до стіни гальмової площадки, стежив за перонами. Першої-ліпшої миті ладен був чкурнути із затишної схованки. Та сталося так, що ця хвалена обачність заснула… разом із Богданом. І це мало не скінчилося катастрофою. Голосна розмова залізничників пролунала біля сонного Ліпки, ніби постріл. Зірвавшись з лавочки, він сильно потряс головою, щоб якнайшвидше прогнати сон. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції. Богдан почув розмову:

— Дай цигарку, я забув купити в Дембліні.

— Візьми дві… вночі без цигарок все одно, як у пустелі без води.

Той, що просив закурити, вже стояв на приступках гальмової площадки. Він зупинився на мить, щоб узяти цигарку, і саме це врятувало Богдана. Він обережно відчинив другі двері. Поїзд рушив… У затишній будці, до якої Богдан уже встиг призвичаїтись, стояв залізничник. Крізь віконце видно було його високу постать і обличчя, що час від часу освітлювалось вогником цигарки. Ліпка зсунувся по приступках і опинився на досить широкому помості. Гальмова площадка з новим хазяїном була тепер у нього над головою. Богдан відчув пронизливий холод — може, від вітру й сонного оціпеніння, а може, і страх давався взнаки. Бо ж одне діло їхати в затишній будці, і зовсім інше — сидіти під нею, торкаючись ногами буферів, що аж стогнуть на такій швидкості.

Та вже за кілька хвилин виявилося, що цей раптовий і дошкульний холод по суті — серйозний союзник Богдана. Його трусило, відганяючи рештки сну. Хіба ж заснеш, коли крижаний вітер проймає до кісток?.. Спробуй-но поспи, коли досить лише на мить загавитись — і беркицьнеш під колеса поїзда. Отже, щастя й далі сприяло пасажирові, який їхав зайцем. Навіть нічний вітер був на його боці.

Проминули дві станції, залізничник покинув гальмову площадку. Може, він пересів на іншу? Вона була в останньому вагоні. Богдан обережно повернувся на свою лавочку. Під час руху сюди ніхто не міг залізти, і до самої Варшави ніхто не порушив його спокою.

Згодом треба було подумати, як вибратись з вокзалу. Богдан став біля виходу, стежачи за пасажирами, що пред’являли свої квитки. Невдовзі помітив великий гурт пасажирів. Чоловік, що йшов попереду, гукнув контролерові:

— Квиток загальний! Тридцять п’ять осіб!

Богдан не прогавив нагоди. Втиснувся між учасниками екскурсії і спокійно промарширував повз будку контролера.

Він — у Варшаві! Зітхнувши на повні груди, відчув, що хоче їсти. Зайшов до похмурого залу чекання, сподіваючись, що знайде там буфет. Та замість буфету знайшов Казика Врубеля, який дрімав на купі рюкзаків.

«Бачу, спихають на тебе найчорнішу роботу, Казику, — співчутливо зітхнув Ліпка. — Самі, певне, розкошують десь у ресторані, або місто пішли оглядати, а ти сидиш тут голодний, брудний, усіма покинутий».

Він так розчулився над сумною долею Казика, що охоче поплескав би його по плечу, втішив: «Не журися, Врубелю, не тільки ти лишився самотній. Наші шановні друзі про мене теж забули. Тримайся, побратиме, вище голову, не давай на собі воду возити цій ватазі самолюбців».

Підійшовши ближче до Казика, що й далі дрімав, Богдан побачив малу брезентову сумку, яка лежала біля рюкзаків. І зразу впізнав сумку Ягелла. «Письменник» часто брав її в походи, і тоді всі Справедливі були спокійні: голодна смерть їм не загрожувала. Певно, і тепер вона виконувала роль похідної комірчини. Цікаво, що цей Ягелло приготував на таку врочисту подорож? Може, якісь вишукані наїдки? Може, крім хліба, там ще й тістечко знайдеться?

Від цих думок їсти захотілося ще дужче. Треба було діяти якнайшвидше. Адже будь-якої хвилини міг з’явитися власник сумки в товаристві усміхнених, задоволених життям Справедливих. А тоді вже прощай безплатний і щедрий сніданок!

Низько опустивши голову, Казик мало не торкався лобом колін, його анітрохи не турбували ні пасажири, що проходили повз рюкзаки, ні вокзальний гомін… «Спи спокійно, Казику, ніколи не було а тебе доброго вартового, бувало, я навіть критикував тебе за це. Але сьогодні твій сон — велика радість для мене. Мене анітрохи не цікавлять рюкзаки — мені цілком вистачить скромної сумки Ягелла. Здається, Ягелло таки забагато їсть, просто став ненажерою. А хто надто багато їсть, тоїї, як правило, мало думає. Ми повинні дбати про нашого «письменника», щоб через якісь там булки з ковбасою він не змарнував свого великого таланту».

Богдан підійшов до рюкзаків і зупинився біля них, вдаючи цілковиту байдужість. Дивлячись збоку, можна було подумати, що Ліпка допомагає Казикові пильнувати багаж, і що йому, як і Казикові, це остобісіло. Він непомітно розгледівся навсебіч… ніхто не звертає уваги. Недбалим рухом піднявши сумку, розстебнув її й зазирнув усередину. Чудовий дух ковбаси з часником так ударив у ніс, що все аж замиготіло в Богдана перед очима. Намагаючись бути спокійним, він поволі пройшов через зал чекання, і, тільки опинившись на тротуарі, пустився бігти, на ходу штовхаючи перехожих.

На зручній лавці біля трамвайної зупинки Богдан поснідав. Коли через півгодини знову опинився в районі вокзалу, його раптом охопив неспокій. Вперше таке сталося з ним у Любліні… тоді він мало не відмовився від своїх планів. Тільки вигляд веселих товаришів, що сипали дотепами, викликав у ньому гнів і бажання подорожувати далі. Тепер повторилася та сама історія. Богдан подумав про те, що чекає його ще дуже довга й важка дорога. Чи стане сил? Може, краще лишитись на кілька днів у Варшаві, а потім повернутися додому? Правда, зустріч з батьком не обіцяє бути надто сердечною, та ліпше вже, мабуть, пережити цю грозу, аніж похмуру байдужість, з якою прийме його Щецін. Порт, пароплав, далека мандрівка в незнане… Замість того, щоб наблизитись, ця інтригуюча й тривожна картина почала раптом віддалятись від Богдана. І в цю мить він побачив Ластатого. Спершу він навіть не зв’язав його присутність тут із своєю подорожжю. Але Ластатий поводився дуже дивно. Він явно когось шукав. Незабаром Богдан помітив Качура і Чорного, а в залі чекання Ягелла і Казика. Справедливі уважно оглядали пасажирів, особливо таких, які ще не досягай зрілого віку.